Розділ «В. С-ко»

Орлан регочеться, закашлюється від сміху і розплескує молоко зі склянки.

— А що, добре придумали? Оці летючки розкидають тепер наші хлопці на фронті! Це — наша власна продукція!

— Знаменито! — захоплююсь я, зрозумівши, в чому річ. — Бити большевиків їхньою ж зброєю!

— І знаєш, — додає Орлан, — політруки бояться ці летючки нищити. Подивиться такий собі йолоп — підписи Хрущова і Коротченка...

На стриху сусідньої хати вже готова авдиторія. Тридцять уважних хлопців-соколів із зошитами та олівцями чекають на мене. Коло маленьких віконець, прорізаних у даху — сторожа. Десь там на подвір'ї і за селом — також.

Перед початком лекції я хвилююсь більше, як хвилювався б перед многотисячною авдиторією. Тут кожне слово мусить бути правдиве і на місці. Нічого зайвого.

І от солом'яну тишу порушують мої слова про письменників і поетів підсовєтської України. Я стараюсь убгати в дані мені на сьогодні три години всіх їх відразу. Цитую уривки віршів, даю характеристики письменників. Захоплююсь сам і бачу, що захоплюю слухачів. Починаю Сосюрин «Перстень золотий». Вже дійшов, як:

І навів я карабінку

Прямо в лоб йому.

Тільки крик «За Україну!»

Тільки крик і кров.

І нараз чуто з задньої лавки:

Але я його дружини

Й досі не знайшов...

— Миколо! — кричу. — Ти тут?

— А де ж би мені бути? — підводиться з лави і з радости червоніє, як дівчина, мій чудесний синьоокий Микола.

На хвилину лекція уривається. Але час — гроші, як сказали б тепер. І я продовжую далі про поетів і письменників.

— Алярм! — перебиває мене спокійно-напружений голос вартового біля віконця.

— Алярм! — озивається другий.

Не поспішаючи, один по одному, спускаються хлопці драбиною, і я вже не знаю, де всі вони поділися. Мене проводить друг Орлан. Через подвір'я, городом, через кладку — на гору, в ліс.