Розділ «В. С-ко»

Увечері в темному садку юрмилися хлопці й дівчата, вибираючись кудись в похід. Говорили тихо, курили, ховаючи жаринки цигарок в рукава. Коли вирушали, підходили прощатись. Тиснули руки...

Ми з другом Орланом поїхали в іншому напрямі. По наїждженій, м'якій дорозі заколисували нас коні. Їхали нічним лісом, як у місячній казці. Орлан сидів боком до мене, а я любувався на нього — молодого й гарного. Вітерець повівав його білявим чубом.

— Отут вештаються польські партизани! — озвався він зненацька.

— А за горою Ковпак! — додав я.

— Ну, Ковпак уже далеко, а як на гестапівців наскочимо — буде зле, бо без бою не обійдеться...

Крутою, вузенькою і зарослою доріжкою спускалися з гори до села. Протупотіли дерев'яним містком і в'їхали в провулок. Спинилися коло воріт якоїсь хати, що світилася причілком у місячному сяйві.

Орлан постукав держалном[153] батога у вікно.

— Слава Україні!

— Героям слава! — озвалося з темряви.

Рипнули ворота...

Прокинувся я на стриху від гомону голосів і плескоту води. Навколо ходили, втиралися рушниками, обережно переступали через кожух, на якому я лежав, веселі хлопці. В кутку хтось розповідав щось дуже смішне — і чи то вибухи сміху, чи сонце, що продерлося раптом у вузьку щілину в даху — відігнали від мене сон.

Розплющив очі. І ось хлопців уже немає. Я сам-один. Тиша на стриху — і весь він заллятий сонцем, що запалило пожежею кожну соломинку. Здалеку долітає хор молодих голосів: «Боже, вислухай благання»...

Схиляючись під кроквами, підходить до мене Орлан:

— Друже, хлопці чекають!

За селянським довгим столом снідаємо: Орлан, господар хати, його маленький син, стара мати і я. Господиня розливає в склянки, гаряче молоко — урочисто, повагом, як робила це, мабуть, ще її прапращурка, охоронниця домашнього вогнища. Орлан простягає мені задрукований клаптик паперу:

— Ану, прочитайте!

Я читаю:

— «Товариші бійці, командири й політробітники! Ви вступаєте на землі Західної України. Оскаженілі з безсилої люті буржуазні націоналісти, що продалися Гітлерові, будуть ширити серед вас брехні та провокації. Вони будуть брехати вам, що радянська влада знищила українську церкву і позасилала на північ усіх українських священиків, що радянська влада зорганізувала в 1933 році штучний голод і виморила ним мільйони українських селян. Вони будуть брехати, що селян насильно заганяли в колгоспи. Вони...» — і далі заклики до бійців та командирів не вірити буржуазним націоналістам і підписи: Нікіта Хрущов — голова Ради Міністрів і Коротченко — голова Верховного Совету (цитую з пам'яті).

Я здивовано дивлюся на Орлана.

— Але ж усе це правда! — кажу я. — Як же не вірити, коли весь український народ про це знає? Як вони можуть про це писати?