Розділ шістнадцятий Лікарська таємниця

— Ви не заспокоїтесь, пане Кошовий. І ніколи не розрахуєтесь за останню добу.

Труснувши головою, аби прогнати залишки підступної дрімоти, Клим підвівся.

— Чули приказку: війна спише всі борги?

— Війни закінчуються. Тоді все й згадається.

— Згадують і виставляють рахунки ті, хто доживає.

— Тому ми й хочемо тихо бути, аби дожити. Ви нам не даєте. Найгірше, пане Кошовий, що не готовий вам відмовити. Й не ладен пояснити причину.

Клим простягнув Тимі списаний аркуш.

— Цього разу прошу про легшу послугу. І мабуть, останню найближчим часом.

— Ви таки починаєте дружити з головою?

— Боже збав, пане Тимо. Все набагато простіше — мушу виїхати зі Львова на невизначений термін і дати вам спокій.

Єжи пробіг очами написане.

— Що це має бути?

— За кожним, хто тут указаний, треба простежити бодай добу. Знаю, вашій братії по силах усе владнати.

— І ось за цим паном? — Тима показав прізвище, яке Кошовий написав у кінці списку. — Краще ми вдруге прийдемо серед ночі в «Жорж» і знову наведемо там шереху. Це не звичайний павук, це жандарм. Навчений виявляти стеження.

— Хіба не цікаво переграти його?

— Та ви жартуєте.

— Може, так. Може, ні.

Тима цикнув зубом, демонструючи крайній ступінь невдоволення.

— Чорти б вас побрали, — буркнув він. — А до чого тут Магда Богданович? Знову щось не так?

— Навпаки. З пані Магдою все просто чудово. Хотів попросити, аби кілька міцних батярів допомогли їй перенести речі з готелю до мене, на Личаківську. Сам я не впораюсь.