Розділ п’ятий Втікач і заручник

— Ти про що? — Клим остаточно відкинув церемонії. — Що для тебе правильно?

— Не лише для мене. Для нас усіх. Ми, стрільці, збройна опора руху за творення української держави по обидва боки Збруча. Хіба новина, що ця війна обома сторонами, російською та австрійською, ведеться передусім за право володіти нашими докорінними землями? Австрія хоче поглинути Україну від Чернівців до Харкова. Росія — від Харкова до Чернівців. Ми ж не маємо в цій війні жодних прав, хоч боронимо обидві імперії.

— Говориш, мов з книги читаєш.

— А я вмію читати! — мовив Захар. — Добре, що пишуть такі речі люди не дурні. Та вони нічого не можуть, крім грамотно написати. Їхня зброя — слово. Ми, стрільці, так само маємо зброю. І не маємо того, хто віддасть наказ і поведе нас за собою. Бо балакуни, подібні до тебе, пане Кошовий, досі не ладні домовитися ні про що спільне.

— Схоже, ти від самого початку хотів говорити зі мною саме про таке. Револьвер тримав під нарами. Все інше — бутафорія, забалакування зубів. Ти тягнув час. Чому не відразу почав?

— Хотів почути, чи маю інші шанси.

— Невже ти думав — я отак запросто здатен звільнити тебе з тюрми?

— Мав надію. Коли хочеш — давав шанс тобі.

— Значить, усе готувалося заздалегідь. Звідки зброя?

У відповідь стрілець розсміявся:

— Ти запитай, чи вона справна. А я не промахнуся в разі чого. Маю досвід.

— Стрілятимеш у мене?

— Якщо даси привід.

Кошовий поворушив пальцями. Ладний не відреагував.

— Коли так — питання: все, що ти мені розказав, — брехня?

— Чиста правда. Я не вбивав Олеся Косацького. Я опинився там випадково.

— Тоді для чого вся ця вистава?

— Це не вистава. Все насправді, пане адвокате. Зараз ти виведеш мене з Бригідок. І якщо хочеш жити, робитимеш так, як я казатиму.

— Я жити хочу. Та й героя з себе корчити не збираюся. Тим більше, серед нас двох герой у цій камері лише один.

— Знущаєшся?