Розділ одинадцятий Блискавки

— Не мав наміру вас зачаровувати.

— Тим не менше. Ви чудово знаєте, що українці конкурують з ляхами за прихильність Відня. І ми, й вони претендуємо на певну автономію, яка може стати реальністю після перемоги. Українство поки має більше шансів, плюс до того — свою, сформовану винятково за національною ознакою армію. Ляхи її не мають. Зате ніхто й нічого не заважає їм влаштовувати провокації. Зокрема, маємо історію Ладного. Що скажете?

Клим примружив очі.

Гострі Магдині нігті давали про себе знати навіть через рукавички. Не кололи, та сильно, нервово тиснули.

— Влада може побачити в стрільцях небезпеку для себе, — сказав обережно, мов намацував стежку в трясовині. — Починаються розмови про розформування легіону, адже стрільці не автономні, вони підпорядковані австрійському військовому командуванню. Так просто січовики не дадуться, неодмінно почнеться опір…

— О! — Гірняк не дав закінчити. — Нарешті правильні висновки. З цим я вас і залишаю.

Трійця саме дісталася Янівської рогатки, і Гірняк зупинився.

— Далі вам до центру, мені в інший бік. Чекайте публікацій, пане Кошовий. І потім охоче побалакаю з вами знову. Якщо, звісно, матимете таке бажання.

Нахилившись трохи вперед, аби бачити Магду, він торкнувся пучками криси капелюха.

— Честь.

Якби погляд убивав, Гірняк уже лежав би бездиханний.

Візника не брали, на трамвай не сідали. Рушили пішки й до самого дому йшли мовчки.

Клим знову намагався розкласти почуте по своїх уявних шухлядках, хоч здебільшого озвучені висновки ґрунтувалися на чужих припущеннях, не більше. Проте настрій Магди вибивав з колії, і він чекав неприємної розмови. Не помилився: щойно переступили поріг і зачинили вхідні двері, як Магда, не роздягаючись, рвучко повернулася. Блискавки вже стали величезними, бризкали в різні боки, й Кошовому навіть закортіло пригнутися, аби ухилитися від їхніх гостряків.

— Я не питаю, чому цей пан дозволяє собі подібні вислови, — слова вилітали, мов постріли. — Щойно побачила його тут уперше, зрозуміла, чим він живе. Не забувай, я вдова поліцейського. Хоч до знайомства з чоловіком мала багато можливостей навчитися читати людей, покійний Густав удосконалив моє вміння. Та й потім, від цього прямо залежало моє виживання в вашому чоловічому світі.

— Магдо…

— Мовчи, Климентію. Зараз краще мовчи, — зупинила вона. — Мені цікаво, і повір, мене справді хвилює відповідь, чому ти дозволив собі в моїй присутності почати подібну розмову, ще й підтримати її.

Кошовий ступив до неї.

Магда зробила назад крок, потім — ще один.

— Ні. Я хочу почути тебе. Ти згоден із сказаним? Ти поділяєш думку стосовно поляків? Ти певен, що цей твій Гірняк…

— Не мій!