Розділ одинадцятий Блискавки

Кожен буде пам’ятати —

Що не мож стрільців чіпати!

Його підхопив дружний хор, у якому жіночі голоси спершу тонули в басових чоловічих хвилях, та вже з другого куплету зазвучали сильніше, під кінець навіть витіснивши їх. І при цьому право заспівувати товариство, не змовляючись, лишило шрамованому старшині. Тож довівши незнайому Климові пісню до кінця, він перевів подих, обвів поглядом побратимів, прокашлявся, витягнув шию і затягнув нову:

Гей, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

Цю Кошовий чув, і не раз. Усіх слів не знав, підспівувати спершу теж не тягнуло. Але чим далі, тим більше переймався загальною атмосферою, котра з жалобної, сумної несподівано перейшла в мітинг, хай патетичний, проте в цій своїй патетиці — дуже щирий. Останній куплет Клим доспівав, хай не голосно, самими губами, ловлячи при цьому Магдині блискавки тепер уже в свій бік.

Думав — буде ще, та на цьому співи завершилися. Вдягнувши мазепинку, старшина повернувся на місце, і четверо вартових почали опускати труну в яму. Градус прощальної церемонії від цього для Кошового враз понизився, і причини він не шукав: почалася звичайна, банальна метушня, якої не уникнути на будь-якому похороні. Та він міг би лишатися до кінця, аби в цей момент Оксана не повернулася й рушила до виходу.

— Даруй.

Шепнувши це Магді на вухо, Клим подався за дівчиною, йдучи паралельним курсом, між могильними плитами й старанно роблячи вигляд людини, яка гуляє сама по собі. Уже при виході рвучко перестроївся, посунувши навперейми. Чи Оксана помітила переслідувача, чи просто хотіла якомога швидше забратися геть — не важливо, бо так чи інакше прискорила крок.

— Перепрошую! — вигукнув Кошовий, наздогнавши її відразу за виходом. — Чекайте.

— Я? — перепитала дівчина.

Зблизька вона виявилася не фатальною красунею, здатною поглядом розбивати серця й позбавляти чоловіків розуму, проте — досить милою, з правильними рисами обличчя і маленькою ямочкою на підборідді. Почувши низький грудний голос, Клим вловив: ось воно, мужчини ж-бо так само, як жінки, здатні любити вухами. Принаймні на такий голос повернеться всякий, і зацікавленість його володаркою — наступний крок.

А ще — очі, зелені, немов бездонні…

— Ми знайомі?

— Оксана… Ви ж Оксана Антонів, так?

— Ми не знайомі, — тепер вона говорила впевнено.

— Моє ім’я Кошовий. Климентій Кошовий, і ваш… — він запнувся, шукаючи правильне слово, — Ваш… Як би це… Друг…

— Ви той, на кого Захар покладався, — кивнула Оксана. — Я чула ваше прізвище.

— Чудово.

— Недоречне слово й недоречний висновок біля цвинтаря після прощання, згодні?