Розділ 6

В якому герой робить неймовірні відкриття й отримує від цього процесу неабияке задоволення

Голота підніс кружку до світла й пильно розглядав її вміст, здивовано піднімаючи брови.

— Побий мене грім, це що за амброзія і нектар у моєму кухлі? Смачнішого пива я не куштував навіть у Пльзені!

Сокирчук, який сидів навпроти, лише розтягнув губи у своїй ледачій лисячій усмішці.

— Що, добре? Це не лише вам, Голото, воно до смаку. Варять у нашому Острозі монахи-капуцини. Якось до Краваржа приїздили брати з Праги, і вони в шинку «Під вежею» у старого Шломи випили, мабуть, чотири десятки кварт за вечір. Чехи тоді наче здуріли, уночі поїхали до капуцинів[35], розбудили нещасних і все допитувалися в переляканих монахів таємниці приготування…

— І що, ті розповіли секрет?

— Та розповіли, але нічого в тих чехів не вийде. Бо ж треба наша волинська вода і наш хміль. Хай спробують у своєму Велкопоповіце таке знайти, — махнув рукою Сокирчук.

— Такому пиву треба гарну назву придумати, — розглядав Голота пінистий напій бурштинового кольору. — Наприклад, Князь Острозький, — гучно проказав він. — Хоча ні, дуже патетично… Треба так, Острозький еее…

— Хіба Острозький баран! — підказав війтів помічник. — Монахи ж його варять у старій вівчарні, — засміявся Сокирчук, сьорбаючи пиво.

— А що, Сокирчуку, боїться війт Яблоновського? — несподівано серйозно запитав Голота, дивлячись на помічника війта, з яким вони саме збиралися дружньо грюкнути кухлями.

Сокирчуку від такої різкої зміни напряму розмови забрало мову. Він вдавився пивом і наполохано глипнув на Голоту, як і тоді, зранку, коли він побачив того у вишуканих шатах. Помічника війта неймовірно налякало неймовірне Голотине перетворення з волоцюги на шляхтича, і він тепер намагався підлеститися до колишнього жебрака. І не дивно, адже дуже вже добре він пам’ятав, з якою ненавистю дивився на нього голодранець тієї ночі, коли Сокирчук спочатку зніс його конем, а тоді добряче відгамселив ногами. Чекати помсти від незрозумілого і дивного зайди Сокирчук не хотів, тож вирішив будь-що примиритися. За першої-ліпшої нагоди підійшов до Голоти і довго просив вибачення, мнучи в руках шапку. Усе неначе минуло вдало. Голота відказав, що не тримає зла, навіть погодився піти в шинок на кружку острозького хмільного, а в корчмі сипав жартами, немов з міха, і по-дружньому гатив Сокирчука по плечах. Помічникові війта вже й здалося, що біда позаду і що, насолоджуючись своїм новим становищем, колишній жебрак забув і про удари сокирчукових чобіт по своїх ребрах, і про шмагання батогом. Та тепер, дивлячись у колючі очі, що пильно гледіли на нього з-за кухля з пивом, Сокирчук розумів — ні, не забув.

— А хто б не боявся? — обережно почав він. — Познанського воєводу Антонія Барнабу Яблоновського уся Річ Посполита боїться та поважає, він до свого палацу в Аннополі нечасто приїздить, але коли приїздить, то в нас у всіх тут наче татарва набігає. Курява аж стоїть. Усе перевіряє, усе пам’ятає, нічого не упускає князь Антоній… А бояться його дуже, бо скорий він на розправу.

— І коли має приїхати князь Антоній?

— За тиждень.

— І як же ви примудрилися перед самим приїздом таке вичудить? Спалити шляхтича… — здивувався Голота. — Князь же з вас шкуру спустить!

— То упиря ми спалили, от вам хрест! Люди впізнали кровопивця в ньому, і ксьондз, і наш батюшка, ви ж самі бачили, — як заведений монотонно почав переповідати війтову оповідку Сокирчук, але в очах у нього була безнадія.

— Ну добре, а Фельчинський? — продовжував Голота довбати питаннями зніяковілого помічника війта.

— Про Фельчинського давно вже шепталися, що він із нечистим знається, то його і боялися, і ненавиділи. Та й він людей не жалував, у хату нікого не пускав, то люди й балакали про якість зілля, склянки-банки в нього в коморі.

— Лукомський казав, що то все злість людська через постійні суди та тяганини, — знову відпив пива Голота, дивлячись у вічі Сокирчуку.