Розділ 13

В якому виявляється, що, всупереч відомому вислову, козака береже не тільки шабля, іноді у пригоді стають вузлик, верба та якісний одяг з Європи

Ляда зачинилася з гуркотом, неначе кришка домовини. Світло зникло, і Голота залишився наодинці з пітьмою. Він розплющив очі, але лежав і далі, призвичаюючись до темряви, поки нарешті не насмілився поворухнутися. Тіло не слухалося, а кожен найменший порух м’язів віддавався нестерпним болем у голові. Зціпивши зуби, аби не застогнати, з величезним зусиллям Голота заліз до кишені шароварів, дістав мішечок з подрібненим зіллям, який дала колись йому знахарка, а тоді запхав вузлик з гіркою травою собі до рота. Не звертаючи увагу на відразливий запах та огидний присмак, він пожував вузлик і, нахилившись долі, запив затхлою водою, що хлюпалася в підвалі млина. Він молився всім тим святим, кого знав і кого міг згадати, аби Сташчине зілля допомогло. Урешті на молитві Космі й Даміану його почало трусити, а коли дійшов до святого Луки, вивернуло аж до нутрощів. «Дякую тобі, мила моя смуглявко Федотихо. Якби не ти, роль смертельно отруєного я зіграв би до кінця», — встигло мелькнути у Голотиній голові у перервах між болісними спазмами шлунка. Його знудило разів із десять, аж почало боліти у грудях, і хоч слабкість і біль нікуди не зникли, у голові все ж прояснилося. Важко дихаючи, Голота гарячково почав шукати, чим розрізати мотузки на ногах, бо розв’язати затягнутий вузол у нього не вистачило б сил. У підвалі було темно, хоч око виколи, та він шарив по підлозі з упертістю сліпого жебрака, який шукає ті кілька мідяків, що їх кинули перед ним жалісливі перехожі і від яких залежить, чи проживе він ще один день. Голотині пальці намацали руків’я шаблі, і він схопився за батьківського подарунка з такою дитячою радістю, що аж з очей бризнули сльози.

«Ще одна рятівнице моя», — подумав Голота, беручи карабелу за лезо слабкими руками, а тоді підтягнув зв’язані ноги й почав різати мотузки. Він саме закінчив, важко став на одне коліно і, за звичкою, обережно запхнув шаблю за пояс, коли почув, як у підвал почала з плескотом литися вода.

«Вона відкриває заслінку до колеса, зараз тут буде Вілія, і кінець», — мляво констатувало щось у Голотиній голові, і він задерев’янів від страху.

І точно: щось скрипнуло, річка стрімко почала затоплювати підвал, зараз же Вілія закрутила Голотою, як тріскою, вдарила кілька разів об стіни та водяне колесо, і врешті викинула з підземелля на широку воду. Відразу потягло на дно, і він відчайдушно замахав руками та ногами, випливаючи на поверхню за рятівним ковтком повітря. Голота то виринав, то знову занурювався, боротьба з річкою, що явно була налаштована його вбити, тривала хвилин з десять. А коли його віднесло вже на кілька верст, Голота врешті приречено зрозумів, що врятувався від відьми лише для того, щоб піти на дно трохи пізніше.

Шансів вижити справді було дещо більше за нуль. Його несло швидкою й повною ям Вілією, він був без сил, у мокрому одязі і з проклятущою шаблею, що ще хвилину тому врятувала його, а зараз усією своєю вагою тягла вниз. Та все ж Голота зміг підняти голову над водою, аби вхопити ще трохи повітря, і саме тоді побачив стару вербу, що не пережила останнього буревію і тепер лежала з вивернутим корінням на березі, утопивши гілля в річці. Голота з останніх сил почав гребти до неї, а тоді простягнув руки у розпачливій спробі схопитися за дерево, але гілки лише ковзнули по долоням, а він їх навіть не зумів стиснути. Та спроба все ж не була марною, за великого обламаного стирчака зачепився рукав його широкої сорочки. Витвір кельнських майстрів загрозливо затріщав, але витримав, і Голоту течією розвернуло й занесло під дерево, де він заплутався у гіллі. З усім своїм диким бажанням вижити він негайно вчепився за гілки і повиснув на руках. Ще одна спроба напружити м’язи віддалася болем у всьому тілі, та Голота підтягнувся й ухопився за стовбур. Течія, що ледь не вбила його, тепер допомагала й виштовхувала на дерево. Голота перехилився через вербу, з усіх сил обхопив її руками і так зомлів.

Отямився він уже тоді, як минув день, і сонце потроху сідало за обрій. Страшно боліла голова, біль пульсував ртуттю й переливався з потилиці у скроні й назад, паралізуючи всі думки. Голота ледь зміг розчепити намертво стиснуті на гілках руки й поповз по стовбуру, поки не впав з нього на багнистий берег. Увесь у багнюці, він дрижав усім тілом і жадібно хлебтав воду з невеличкого рівчака — кілька разів його нудило, та він уперто пив, а тоді знову впав у безпам’ятство.

Друге пробудження було вже не таким болісним, хоча й малоприємним. Прокинувся Голота від того, що хтось легенько копнув його по голові. З неабияким зусиллям підняв голову та побачив лише блискучі чорні чоботи. Носок піднявся й знову постукав його по вилиці.

— Вставай, ледарю, не час розлежуватися. Ніч надворі. Саме час гуляти, — Голота підняв очі й побачив чорну бороду Козири. Найдивнішим було те, що гайдамак усміхався, і усмішка пасувала йому так само, як дівоча стрічка на шаблі. — Налякав ти мене, брате. Стогне хтось, а потім мовчить, стогне — мовчить. Я спочатку подумав, чортяка якась в темряві лазить чи русалка у Вілії. А коли пішов сюди зі стрільбою, то аж плюнув — якесь жебро п’яне по багну повза й блює. Думав стрельнути, але пригледівся — так це ж знаменита нишпорка, сам Голота-Голотський, — вишкірив він свої зуби, що блиснули в темряві.

Гайдамака підхопив Голоту під пахви і так тяг його лугом, поки не приніс до своєї стоянки, схованої у верболозах. Козира посадив його, сперши спиною об сідло, а сам став перед ним, обтираючи свої величезні руки від багнюки, якою був вимазаний весь врятований.

— Це ж треба, — похитав головою гайдамак. — Не думав тебе тут зустріти, хлопче.

Голота лише повільно повів очима навколо і втупився в палаюче багаття, на вогні булькотіло якесь вариво, а поруч, стриножений, плигав чорний кінь. Сам Козира відійшов і тепер помішував щось у казанці, скоса поглядаючи на блідого Голоту, що дивився у вогонь. А потім почав голосно говорити, і його бас, здавалося, чувся від Луцька і до Кам’янця.

— У мене в 1746-му, коли кошовим Сич був, схоже сталося. Витягли одного бідолаху з Дніпра, а він уже синій був, як-от ти зараз, не один день плавав, видно. Так от, той потопельник полежав-полежав, потім щось забулькав, воду з водоростю вихаркав, устав і горілки попросив… А ти, до речі, не хочеш грушівки, сам робив, власними руками?

— Ні, — ледь чутно проказав Голота.

— Дарма. Он як тебе трусить, наче чорна неміч якась. Один москвин в Цимпальському лісі дуже добре лікував падучу. Як хлопця мого почало трусити, зловив — і в’юна в горло тому закинув. Той, звичайно, відразу ж вдавився, ледь Богу душу не віддав, а лікарчука за це ледь не забили. Москалик, коли до свідомості прийшов, виправдовувався, що в них удома так завжди лікують. А чого, бо в’юн крутиться, і тому має з людини те крутіння забрати. Ну й довбень…

Козира забрав з вогню невеличку джезву з кавою і сів, схрестивши по-турецьки ноги.

— Я так зрозумів, кави ти теж не будеш. А я от вип’ю. Призвичаївся, коли п’ять років у Бурсі ланцями гримів. А тоді мучився, бо ж добра кава, вона ж, як золото, знайти її неможливо. Та мені пощастило. Якось натрапили ми на валку. Пані Яворська їхала в Київ на прощу вклонитися святим угодникам і пом’янути померлого свого чоловіка. Чого тільки тоді ми не взяли. І полотна, і меду, і воску. Хлопці познімали колеса, під ободами познаходили і червінці, і талери. А я на одному з возів побачив мішечок. Відкрив його, а там кава. Виявилося, привезли Яворській з якого чи то Єбену чи Єбелу, з Арабів звідкись. То я так зрадів, що на радощах звелів хлопцям віддати пані третину червінців і трохи краму, щоб усе-таки не згадувала нас лихим словом. А каву Яворської оце й досі п’ю. Он навіть, бачиш, який із собою кухлик вожу, — показав Козира дивної форми мідну кварту, — теж турецька.

На диво балакучий гайдамак знову підвівся, відійшов, а потім повернувся і сів біля Голоти навпочіпки з кухлем якогось паруючого питва.

— На от, випий гарячої води з сіллю, промиє кишки тобі.