Розділ 6

— Ай, та що казати, і в мене з Фельчинским тяганина була! — бовкнув Сокирчук.

— У тебе? Що ж ти мовчав?

Сокирчук злякано проковтнув пиво.

— Та ви що, пане Голото, Фельчинський не мені ж одному сала за комір налляв, он війт йому грошей винен був.

— Війт? Багато грошей?

— Та трохи… — зам’явся війтів помічник.

Сокирчук зрозумів, що бовкнув зайвого, і вчепився в кружку обома руками, не піднімаючи очей на Голоту. Посидівши так кілька хвилин, кинув гроші на стіл, перепросив і пішов з корчми. Голота тільки мовчки провів його очима.

«Дуже вже вся ця історія з упирями нагадує якусь звичайнісіньку війну між шляхтою за межу. От тільки смертей щось забагато, — потер носа Голота, допиваючи пиво. І в цій ситуації найдивніше виглядає війт, недруги якого мруть, як мухва. І з покійним Калиновським він на герці бився, і гостя Лукомського, з яким сварився, спалив, а ще одному вдаваному упиреві, померлому Фельчинському, узагалі грошей був винен. А те, що Краварж явно провокував Лукомського, коли вдирався в його дім і забирав тіло померлого упиря, узагалі явна й неприкрита спроба, влаштувавши невеличку війну, замести сліди. Усі нитки ведуть до війта, — укотре подумав Голота. — Але ж яка йому вигода влаштовувати таку бучу, та ще й перед приїздом князя, який його точно по голові не погладить?»

Голота задумався, а тоді нахилився й схопив за рукав служку, що пробігав повз, і притягнув до себе.

— Слухай, а хто тут тепер управляє?

— Та я, — зніяковіло промимрив парубок.

— А ти хто?

— Данило, небіж шинкарчин.

— Що — поховали її вже? — згадав Голота розхристану, з голими грудьми, шинкарку, яка бігла вулицею села й кричала, що помирає.

— Та ні, — ще більше знітився хлопець.

— Як — ні? — здивувався Голота.

— Ніхто ж тіла так і не знайшов. Кажуть, у ліс вона побігла та й там десь померла.

— Так, а чим же їх усіх потруїли?

Хлопець здвигнув плечима.

— Та то ж упирі, хтозна. Он Федотиха приходила, дивилася, так вона і сказала — упирські чари.