Розділ 6

— Так вони самі так вирішили, я лише погодилася. Що їм казати? Дурні вони, темні.

— А сама що думаєш? — вперто не відступався Голота.

— Потруїли їх. А чи упирі, чи люди — хтозна, — відказала знахарка.

— А чого ти малому шинкареві про людей нічого не казала, лише про упирів?

— Бо вони чують те, що хочуть. Казала я не про упирів, а про те, що потруїли людей упирським зіллям.

— Яким таким зіллям, таке що, є? — здивувався Голота.

— То так травники називають. Мало хто може приготувати…

— А ти? — подивився в очі коханці Голота.

— А я можу, — не відриваючи погляду, відповіла дівчина.

— То ти й отрути знаєш?

— Я взагалі багато чого знаю, миласю. Ти б знав, хто тільки до мене не ходив і чого тільки не просив зробити… Знаю я отрути, ой знаю… А як же мені їх не знати, коли он минулого літа пан Поклонський з останніх сил до мене приїхав і впав на порозі, коли дружина його миш’яком потруїла. Мусила знати, що то за потрава, щоб якось його з того світу витягати.

— То ти протиотруту готувала?

— Готувала.

— І що, від упирського зілля є?

— Є.

Федотиха пильно подивилася, на Голоту. Зіскочила з лавки, підняла віко скрині й дістала маленький вузлик з перетертими у порох якимись травами.

— Бери. Тілько тримай біля себе. Допоможе не лише від упирського, від будь-якого зілля, треба тільки відразу цей вузлик кинути до рота, пожувати й водою запити…

— То, може, ти й приготувала й отруїла? — промовив Голота, нюхаючи дивний жмутик.

— Ні, — спокійно відповіла дівчина.

— А хто міг?