Розділ 12

Який повен кохання, пристрасті й ще кількох уже не таких приємних почуттів

— Пиво обережніше наливай! Ти що, не бачиш, кухоль з богемського скла, сам князь мені подарував! Тільки не по вінця, хлопче! Отак. Тепер туди чарку сливовиці, а тоді півчарки отієї малинової наливки й отієї суничної. І ще меду додай. Так, обережно, бісової віри, ти шинкар чи ложкар якийсь?! Давай сюди. Так, де це я дів соломинку?

Голота попорпався в кишенях, та соломинки не знайшов. Натомість витяг складений клапоть грубого паперу, здивовано подивився на нього, а тоді вилаявся. Записка, а це була таки записка, складена вдвоє, уже самим своїм виглядом нічого гарного не обіцяла. «Хіба що зруйнувати те єдине, що завжди виходило в мене найкраще», — подумав він, бо тільки-но прийшов до шинку з серйозним наміром упитися по самі вуха й уже був за мить до цього. Та через цей папірець, що хіба сам сатана знає, як опинився в його шароварах, від плану залишилися руїни, як від Лісабону після землетрусу 1755 року. «Навіть гірше, бо Лісабон, коли я там був, за десять років хоч відбудували, а от мої надії напитися й забути сьогоднішній вечір розвіяні, як порох». Голота зітхнув, розгорнув записку й побачив лише одне слово, ретельно виведене чорнилом по всьому аркушу — «Młyn».

— До біса! Доста з мене цих таємниць, — швиргонув він папір у вогонь і рішуче підсунув до себе прозорий кухоль з мішаниною. Стиснув його, аж пальці побіліли, а за секунду — з лайкою скочив з лави, аж та перекинулася і важко впала на дощату підлогу.

— От же, щоб тобі все було добре! Дядьку Меходе, йди-но сюди, випий за моє здоров’є!

Босий, у розхристаній сорочці коваль Меход, п’яно витанцьовуючи, швидко підбіг до Голотиного столу й глянув у кухоль.

— Мати свята, що там намішано, Голото? Різнокольорове, як півнячий хвіст… — вибагливо скривився він, а тоді подивився на розлютоване такою відповіддю обличчя Голоти й швидко додав: — То я так, шуткую, хлопче.

Меход у три ковтки випив усе і аж крекнув:

— Ти диви, яка смакота! — здивувався він і повернувся до частувальника подякувати, та того вже й духу не було. Лише грюкнули двері, запустивши у шинок вітер та нічну холоднечу.

За півгодини Голота мерз біля млину, що вже років із п’ять, після того, як помер старий мельник, стояв пусткою над річкою, що слугувала межею між Болотківцями і Кунівом. Він тупцяв біля дверей і все не наважувався ступити останній крок. Темні хмари зовсім заступили місяць, війнув «москаль», а понад луками почали плисти звичайні для цього місця коси густої імли. «Моя стара нянька Зося була б щаслива, бо це наче з однієї з її страшних казок, якими вона щовечора пригощала малого Голоту! Оце зараз із туману мали б вилізати всі ті місцеві упирі, песиголовці й залізоносі басаркані, інша гидота, гризти мені кістки й пити з мене кров… І чого я сюди поперся, сидів би, пив отой „півнячий хвіст“ і гадав, як поїду завтра до лупанарію Гризельди в Острог і забуватиму всю цю болотяну катавасію?», — удесяте подумав Голота, удвадцяте обклав лайкою свою цікавість, а тоді обережно штовхнув двері й тихенько зайшов до млина. Усередині було вогко і темно, як у чорта за пазухою, Голота про всяк випадок витяг карабелу, що ледь чутно дзенькнула з піхов, і пішов, повільно ступаючи скрипучими дошками. Несподівано в пітьмі щось блиснуло, Голота відстрибнув і інстинктивно підняв шаблю догори, захищаючись від удару зверху, а живіт прикриваючи коротким ножем. Навчився він цього в Кадисі, бо вижити без таких навичок у портовому місті, повному мерзоти з усіх частин світу, було зась. Однак ніхто так і не вдарив, не штрикнув навахою, лише щось ледь чутно зашелестіло. Голота не зразу зрозумів, що то сміх.

— А ви таки полохливий, як заєць, — сміючись, проказав голос. З темряви вийшла Краваржова, тримаючи в руках свічку.

— …пане Голото, — повільно проказала вона, неначе смакуючи його ім’я язиком, і це змусило побігти його спиною натовп скажених мурашок.

— Називайте мене Богуславом, пані Софіє, — чемно вклонившись, відповів він, і ніяково збагнув, що секундою раніше дивом не зніс красуні Софії голову.

— Заходьте, заходьте, Богуславе. Після смерті мельника Краварж тут обладнав мисливський будиночок, лігво для посиденьок з друзями…

— Пані…

— Я все знаю про Краваржа, Богуславе, — швидко проказала вона, застережливо піднявши руку.

— І те, що він вижив і що його забрали в Острог лікувати. Я була там, — вона відвернулася й пішла на світло, Голота лиш зараз побачив що воно тоненькою стрічкою струменіло з дальнього кутка млина.

Бічна кімната, в якій Софія чекала Голоту, нічим не відрізнялася від звичайної гостини в Болотківцях. Рушники, образи, лава, стіл, кілька мисок з паруючою їжею. Єдине — у тутешніх селян не було таких химерних канделябрів, що стояли по всій кімнаті. А ще місцеві не готували чеські кнедлики, від запаху яких Голота нарешті повернувся до тями, запхав шаблю у піхви й, перехрестившись у куток, умостився за столом.

— Я була там, — ще раз повторила війтова вже менш трагічним тоном, — бачила вашу виставу… А ви таки майстер, Богуславе, ви це знаєте? Що ви робите у цій пустці, де ваші таланти оцінять хіба що ведмеді в пущі? Ви могли б примусили шаленіти публіку будь-де: у Празі, Варшаві, Відні. Куди там тим бовдурам з паризької La Comédie-Italienne[45]… Але чому ви сумний, чи вас не влаштував шалений успіх, який ви мали у публіки? — уїдливо запитала Краваржова.