Розділ 10

В якому князь Яблоновський відчуває себе справжнім олімпійським богом, незважаючи на деякі інтимні проблеми зі здоров’ям

Князь Антоній Барнаба Яблоновський, воєвода познанський, староста буський, межиріський, бусько-здруйський, швецький та чигиринський, магнат, що зводив на трон Божою милістю короля й великого князя литовського Станіслава II Августа, аж на стелю дерся від болісного furanculus. Чиряк, який виявив просто небачену неповагу до знаменитого урядовця Речі Посполитої й умостився в делікатному місці, а простіше кажучи на аристократичній дупі Антонія Барнаби, завдавав неабияких страждань. І саме тому вельможний давав аудієнції, лежачи на животі на перині в болотківському будинку війта Амброжа Краваржа. Сюди він прибув зі свого пишного палацу в Аннополі вчора ввечері, на чолі кавалькади, що розтяглася по дорозі на кілька верст. Чи треба й казати, наскільки паршивим через чиряк був настрій князя? Лише не князівському війту. Краварж, що стояв наввитяжку, мов пікінер перед сержантом, уже цілу годину на власній шкурі відчував, наскільки болять магнатські сідниці. Увесь цей час Яблоновський шпетив його, як гидливого кота, нагороджуючи епітетами, такими вичурними, що кожен, хто б їх почув, визнав би літературний талант князя, що за кілька років дозволить написати йому знаменитий «Щоденник» — спогади про власне багате подіями життя.

Та Краварж до літератури мав дуже далеке відношення, тож, закушуючи вус, мовчки обливався потом і готувався до найгіршого.

— О, Єзус-Марія! Це ж треба, яка нісенітниця може зруйнувати все, до чого я так довго йшов. Придуркуватий війт, що палить гостя родича Малаховських через те, що той — упир!!! Хто повірить, що таке може статися в вісімнадцятому столітті, Краварже? Ти знаєш, скільки я зробив задля дружби з Малаховськими? Угоди, таємні вечері, союзи… І от, уся моя робота піде прахом через якесь убоге село, що водночас здуріло. І після всього цього чеський виплодок лишайної й чумної свині тепер розповідає мені якісь дурнуваті казки, яким і діти вже не вірять?! І навіщо я взявся управляти маєтками Єло-Малинських, у них же кожне село, як зболілий гнилий зуб, а війт — ідіот! Амброже, це я для цього тебе тут головувати залишив, щоб ти мені таке втинав, недоумку?!! Йой! Єзус-Марія! Ця вавка на сраці мене вб’є!

— Пане…

— Замовкни, замовкни, Краварже. Бог бачить, я був завжди до тебе ласкавий. Але зараз…

— Пане, дозвольте сказати, — змолився Краварж. — З Лукомським ми все-таки порозумілися. Я розповів йому про обставини і що я не міг нічого вдіяти. Разом найняли людину, що розслідує всі ці вбивства й принесе вам голову злодія на тарілці.

— Що ти мелеш, дурню?! — шляхетні знайомі витонченого аристократа князя Антонія Барнаби, завжди усміхненого й іронічного, неабияк здивувалися б, дивлячись на його розлютоване обличчя, якому зараз дуже личило слово «пика».

— Їй-богу, Голота знайде, — молитовно склав руки Краварж.

— Ви всі щось торочите про якогось Голоту відтоді, як я сюди приїхав. Хто це в біса такий?

— Дуже спритний шляхтич. Лукомський розповів, що це той, хто розкрив смерть графині Брановицької… — відказав війт, утираючи лоба, всіяного краплями поту.

— Невже? — здивувався Яблоновський і знову скривився від болю.

— Так, і він сказав, що натрапив на вбивцю, — замахав головою Краварж.

— І де ж цей, прости Господи, Голота?

— Е-е-е, не знаю… Поки що… — знову побілів війт.

— Де, я питаю! — піднявся на ліктях князь.

— Поїхав в Острог, мав учора повернутись, — скоромовкою заговорив Краварж.

— І?

— Зник.