Розділ 6

— А що то за Федотиха?

— Та трави знає, кості править. Живе за Івасем, хата її стара-стара. — Хлопець змахнув у сторону околиці села.

— Відьма чи що?

— Що ви, пане, — хлопець перехрестився. — Православна, у церкві співає. Разом з Даркою Фельчинського співала…

Голота спохмурнів, допив пиво й різко встав, кинувши шинкареві монету.

— Чув про Дарку?

— Та чув, пане…

— А що, жалкують люди за нею? — запитав Голота, втупившись у стіл.

— Ех, дуже жалкують, пане Голото. Хороша була дівчина, тому поможе, другому. І Фельчинського з сусідами мирила постійно. Сирота була, змалку їм у родині прислуговувала. Коли вмерла його дружина, Фельчинський зовсім уже з розуму зсунувся, ходив по селу й періщив усіх палицею, так вона його перед усіма захищала. Та що казати, пане, тільки через неї з дідом і мирилися. І накинулися на нього тільки тому, що Дарки вдома не було. Вона прибігла, коли вмер уже. Голосила за дідом, а бач, і сама за ним пішла…

— Пане Голото. Уклінно молю вашемосць, пробачити мені… — почувся гундосий голос. Голота повернувся й побачив ще одного підручного війта — рудого Коса, що винувато дивився на нього спідлоба своїми маленькими очицями.

— За що ж тебе простити, Косику? — запитав Голота єлейно.

— Як за що, за те усе, — запнувся здоровило.

— За що? За те, як ти мені мало не всі ребра зламав, носа мало не звернув, палець вивернув і батогом хвицяв? І за це — що? Ти мене пивом пригостиш? — так само єлейно промовив Голота.

— Е-е-е-е, ну, — тупувато закліпав очима Кос, намагаючись зрозуміти, де тут підвох. — Так!

— А Мар’ян ваш, ну той, Ведмідь, теж зібрався мене вгощати?

— Стоїть на вулиці, чекає, — не менш дурнувато відповів Кос.

— Так зарубай собі на носі і передай тому тупакові Мар’яну, що мені ваші вибачення, як до дупи дверці, потрібні!!! Я ще вам, псякрев, згадаю!!! Пішов геть, hijo de puta! — заволав Голота отетерілому телепню, якого явно вразила ламана іспанська колишнього жебрака. Він злякано позадкував, сідницями відчинив двері шинку й вивалився надвір.

Голота вийшов слідом, минув наляканих війтових попихачів, поклавши руку на шаблю. Залишивши двох дурнів далеко позаду, він пирхнув і зареготав, надто вже промовисті вирази облич були у тих. Голота побрів на край села, обережно обходячи багнюку й кізяки і весь час поглядаючи на свої дорогоцінні сап’янці. «Треба було б конем, але ж тоді все село знатиме, куди я ходжу», — зітхнув він, звертаючи на стежку, що вела на берег. Верболозами та очеретом він нарешті добрів до своєї мети.

Хата знахарки Федотихи, що вросла в землю до вікон, ховалася за живоплотом з кущів малини та смородини, слив та грушок-дичок. З цих хащів Голота довго нишком дивився за згорбленою знахаркою, по самі очі закутаною в хустку, яка ходила двором і бурмотіла щось собі під носа. Несподівано Федотиха неначе щось відчула — розпрямилася й швидко обернулася, уп’явшись очима в кущі, де ховався Голота. Тому не залишилося нічого, як вийти зі своєї схованки.

— Помагай вам Бог, бабцю, — зніяковіло усміхнувся Голота, обтрушуючись від гілля.