Розділ 5

В якому герой повертається зі щитом. А також з конем, новим кунтушем і грошенятами

— Краварже, вам не здається, що мені чогось не вистачає?

Голота стояв перед війтом, що дивився на нього, як завжди, похмуро, і сяяв, як новий дукат. Від убогого жебрака, який вештався селом у дранті, не залишилося нічого. На Голоті був синій оксамитовий жупан, перетягнутий чорним поясом, з-під жупана виглядала тонка сорочка з кельнського полотна, широкі сукняні штани були заправлені в чорні сап’янові чоботи, на голові — хвацько заломлена набакир магерка[29] з павиним пером. Сказати, що Голота викликав фурор у Болотківцях, — не сказати нічого. Повернення в село, де його дивом не спалили й не повісили, звідки випхали мало не канчуками, вийшло просто тріумфальним і нагадувало щось середнє між в’їздом Юлія Цезаря до Рима і минулорічним прибуттям до Острога вертепу з царем Іродом на чолі. Невідомому пану, що їхав на коні, уперши одну руку в бік і пихато дивлячись по бокам, селяни кланялися в пояс, діти витріщали очі й бігли за ним слідом, і навіть завжди злі й голодні собаки гавкали якось невпевнено й запопадливо. Та справжня перемога чекала його у війтовому обійсті. Коли Голота постукав у браму і в’їхав на двір, запала тиша. Підручні Краваржа, що ледве впізнали у блискучому шляхтичі свого вчорашнього в’язня, стояли, пороззявлявши роти, переглядалися й боялися сказати навіть слово. Та от самого Краваржа перевтілення волоцюги не надто вразило.

— То як? — удруге запитав Голота.

— Не вистачає? Тобі? — скривив губи війт. — Ну, синців позавчора було більше…

— Ні, Краварже, розплющіть очі…

— Треба було ще павича собі на голову всадити, було б пишніше. Ти ж про одяг?.. І справді, одежини в тебе щось забагато, як для жебрака. Ти князя якогось пограбував? — похмуро буркнув війт.

— Ех, Краварже, ви зовсім не вмієте цінувати красу та елегантність. Зрештою, як і всі в цьому лісі. І не скажеш, що ви з самої Золотої Праги, наче все життя прожили серед дикого поля, пили кумис, їли баранину й крутили хвости коням. Варвар, одним словом. Мою карабелу, будь ласка, — протягнув руку Голота.

Війт пирхнув, але повернувся до Сокирчука, який з розгубленим обличчям витяг з піхов шаблю й віддав її Голоті. Той узяв за руків’я й пильно подивився на війтового помічника.

— В яких незугарних руках ти побувала, мила! У таких довбнів та телепнів, яких ще пошукати… Та все повертається на своє законне місце. Дякую, вельмишановний війте, і щоб ти здох, нешановний пес Сокирчук. А тепер до справ, панове!

— Яких справ, бовдуре? — не надто привітно відрубав війт, якому врешті набрид Голотин маскарад.

— Ваших, Краварже, ваших, — не звернув уваги на роздратованого війта Голота. — Вельмишановний, я до вас приїхав від пана Яна Лукомського. Я його офіційний legatus, тобто посланець. І я хочу сказати, що пан з Ляхова просто шаленіє від того, що ви зробили з його добрим товаришем Котовичем.

— Упирем. І мені до дупи, що думає про це той виродок Лукомський, — похмуро вставив війт.

— Шляхтичем! Якого ви засудили до смерті без суду й слідства, — неначе й не почув Голота. — Поправши закони Речі Посполитої і закони Божі, — патетично закінчив колишній жебрак, піднявши палець догори.

— Упиря бачили всі! Його чаклунство бачили й шляхтичі, і посполиті, усі — від старих до малих! А щодо Бога, то священики обох обрядів, перебиваючи одне одного, кричали мені палити упиря якнайшвидше. Тож усе було з Божої волі. А якщо пан Лукомський має в друзях упирів, то інквізиції треба пильніше придивитися і до нього, — промовив Краварж так само похмуро.

— Пане війте, ви добре розумієте, що Лукомського ніколи не визнають ні упирем, ні відьмаком, ні сатаною. Хай навіть у нього будуть роги, і він вивергатиме пекельний вогонь з дупи. І це все з однієї причини — бо він родич Малаховських.[30] І подумайте всього лиш хвильку, якщо ваш Антоній Барнаба, славетний князь Яблоновський гербу Пруси III довідається, що за чортівня коїться в одному з зачуханих сіл, якими він зараз від імені Єло-Малинських управляє, як ви думаєте, що він робитиме: сваритимуться з магнатами Малаховськими чи відправить куди подалі несуразного війта, який замість наводити лад у селі, бігає по околиці й палить живцем людей? Міркуймо як цивілізовані люди.

— Про що? — буркнув війт.

— А про те, що, можливо, хтось уже добре зрозумів, що перебрав лишку, але чомусь не хоче цього визнати й зупинитися. А не зупинився той хтось тому, що дуже вже хотів, аби запальний Лукомський приїхав у Болотківці палити і вбивати! — дивлячись у очі Краваржу, промовив Голота.

— Ти на що натякаєш, Голото? — почервонів війт.