Розділ 6

— А чого не боїшся?

— Бо не маю чого боятися. Не захочу, то й не матиму дитя чи хвороби поганої. Не те, що ті побожні й слухняні дочки, що в церкві дивляться на мене, як на посмітюху, згорда… — зло стуливши губи, проказала Федотиха і замовкла. — Дурні, як ступи, тримають-тримають свої ноги докупи, але ж не втримують і тоді до мене біжать, аж падають. Просять, стоять на колінах, «допоможи, дівчинонько, допоможи, мила», — перекривила вона.

— І допомагаєш?

— Та допомагаю, бо живу з того.

— І вроки відводиш, і травами лікуєш? — примруживши око, запитав Голота.

— Буває, а чого це ти питаєш?

— То до тебе всі ходять? А шинкарка ходила?

— Ходила колись. Лихоманка її трусила, то лікувала!

— А коли була востаннє?

— Та і не згадаю, мабуть, на Паску, чи що? Та що ти мене допитуєш, ти її подругу питай!

— Яку це?

— А війтову!

— То вони дружили?

— Ну на людях, то ні. Бо хто така війтова, а хто — шинкарка? Шинкарка в селі те саме, що блудниця, а війтова — поважна шляхтянка. Але ж я бачила, як шинкарка ходила до будинку війта… Тишком, увечері.

— А що то за упирські чари, про які ти людям казала, про моровицю?

— Коли це, не пам’ятаю?

— А в шинку, коли Калиновський і кучер його померли.

Федотиха помовчала, шарудячи чимось у коморі. Урешті розігнулася й дала Голоті склянку.

— Живокіст. Натиратимеш спину на ніч. А про моровицю… Моровицю на людей упир може насилати і кров смоктати, і товар морити. Багато що може, — відсторонено відказала Федотиха.

— І ти думаєш, що упир людей у селі повбивав?