Розділ 3

В якому посполиті, шляхтичі й священики одностайно демонструють вірність традиціям, а крім того, майстерність у розведенні вогнищ

Нічого не вказувало, що ночі от-от прийде кінець і вже скоро крізь пітьму почне пробиватися настирний молодий ранок. Та старий Гананько знав, що це станеться дуже скоро, і тому поспішав, бо любив зустрічати літній схід сонця на високій могилі за селом. Звідти він міг бачити, як поволі день відвойовує все нові й нові землі, осяваючи все світлом, і від цього свідоцтва Божої сили у нього аж мліло на душі. Зазвичай старий сидів на вершечку пагорба й схвильовано дивився, на очі йому наверталися сльози і він, озираючись, ніби хтось його міг побачити, змахував їх зашкарублими пальцями. Лише коли ніч уже остаточно помирала, він зітхав, закидав на спину в’язку костереви, а тоді поволі чимчикував до своєї сирої розваленої курянки[18], де його виглядала голодна рогата коза Мариська і дві кішки, що, терпляче зіщулившись на стовпчиках, чекали козиного молока…

До могили було ще з півтори версти, Гананько йшов босими ногами по мокрому після легкої мжички піску, залишаючи по собі глибокі сліди. Вулиця стояла пусткою, і він радів, що йому не трапився на шляху ніхто з односельців. Після вчорашніх смертей і нічного полювання на упирів село неначе вимерло. Люди немов боялися прокидатися, злякавшись, що вчорашні безумства продовжуватимуться і сьогодні. Гананько пришвидшив ходу й уже мав повертати на звивисту стежину, яка вела до могили, коли побачив кривавий слід. Старий злякано дивився, як він тягнувся й тягнувся моторошною темно-червоною стрічкою шляхом, настільки лише вистачало погляду, поки врешті не ховався аж за вербами на околиці сусіднього Ляхова…

За годину з Ляхова вирвався вершник, який уже за кілька хвилин доскакав до Болотківець і, як стріла, пролетів повз хату Петруся, котрий мешкав на самому краю села. Вершник скажено бив нагаєм коня — і той мчав пустою вулицею, хриплячи і шалено поводячи своїми круглими, налитими кров’ю очима. Копита глухо гупотіли по вологій дорозі, розбризкуючи багнюку з баюр на яблуні та сливи, що нависали над шляхом. Вершник промчав півсела і, зупинившись біля будинку війта, вислизнув із сідла на землю й почав гатити у браму. Вона розчинилася, гість безцеремонно відіпхнув прислужника і побіг до будинку. На ґанок вийшов розбуджений шумом староста, який люто тер заспані очі своїми великими, мов граблі, руками. Урешті війт Краварж відняв свої ручиська від обличчя й мовчки втупився в того, хто перервав його і так неспокійний сон. Дивився він із такою ненавистю, що гінець навіть відступив на крок перед тим, як почати говорити.

— Ну?!!

— Пане Амброже, упир зараз у Ляхові!!!

— Що? — закректав заспаний війт.

— Люди бачили, як той приповз із луків до садиби Лукомських. Він і зараз там, його виходжують. Кажуть люди, що то ніби їхній гість був, приїхав десь із Луцька коня продавати, — скривив свій лисячий писок ляхівський гінець.

— Що??? — повторив війт.

— Це слуги Лукомських кажуть людям… Упир розказав пані Єлені, що всю ніч повз із наших луків до Ляхова…

Війт нарешті прокинувся і стримав чергове своє «що?», яке ледь не вирвалося з горлянки, розуміючи, що виглядатиме зовсім уже дурнем. Пожував губами, а тоді повернув голову туди, де у вранішньому серпанку виднілися хати сусіднього села:

— Збирай людей на вигоні… Ідемо до Ляхова. Зараз!

Новина про те, що недобитий упир заховався в сусідньому Ляхові, розлетілася по вулицях села, як вітер. За півгодини Болотківці гуділи, мов розбурханий вулик. Чоловіки бігли на вигін хто з чим — хто з серпом, хто з вилами, хто з косою. Усі стояли, збившись у велику купу, і нетерпляче поглядали у бік чеха, який проходжувався трохи осторонь.

— Пане Амброже, чого стоїмо? — гукнули від хутірських.

— Повинні зібратися всі чоловіки, жоден не відсидиться за жінчиною плахтою! — пророкотів Краварж. — Поки не прийдуть усі, хто може тримати косу… Do tė doby budeme čekat[19], — рявкнув чеською війт, і нетерплячі враз позамовкали, втягнувши голови у плечі.

Натовп болотківчан посунув на Ляхів, лише коли дочекалися всіх. Прийшли й криві, і кульгаві. Стискуючи серпа, прийшов навіть однорукий Матей та майже сліпий дід Тетеря, і лише здоровенного дурня Микитку, що дістав десь справжнього келепа,[20] прогнали копняками додому. Одягнені у білі сорочки та білі полотняні штани, болотківчани без слів сунули житніми полями під гарячим липневим сонцем, брязкочучи косами, серпами та вилами. Був саме час жнив, деякі вже й вижали перші свої ниви, поставивши у хатах під образами «бороди» зі жмутків колосся, що мали б гарантувати наступний багатий урожай, однак сьогодні ніхто й не згадував ні про свої поля, ні про жито, ні про жнива. Усі думки селян займав упир та принесена в село моровиця. Що чекати від мору, вони дуже добре знали, адже пам’ятали, як хвороба гуляла по сусідніх селах, коли людей викошувало цілими сім’ями і вулицями. Непомітний убивця несподівано приходив і непомітно йшов, залишаючи після себе цілі цвинтарі з померлих, і нічого не лякало людей більше, ніж слово «мор». Досі Болотківці якимось дивом обминало це прокляття, але зрештою дісталося і їх. Усі були ладні на будь-що, аби не допустити хвор до себе, і болотківчани знали: аби не померти, потрібно якнайшвидше позбутися упиря.

Збоку здавалося, що люди йдуть собі на косовище, і тільки не надто веселі вирази обличчя косарів видавали немирну мету мандрівки. Дорога на Ляхів, обсаджена вербами, повернула, і, зайшовши за ріг, болотківчани зупинилися як укопані, адже за кільканадцять саженів до села їх зустріли. То були ляхівці, і вони стояли, збившись докупи, наїжачившись серпами та косами. Обидва натовпи завмерли, а за мить наперед вийшов ляхівський староста — одноокий Бобер. Малий та сухорлявий, він розставив свої ноги в червоних чоботях і чекав на гостей, поклавши руку на шаблю, що мало не волочилася по землі. Зі своєю шапкою з чудернацьким пером і довгим носом Бобер був схожий на малого задиркуватого півня. Та хоч він і справді виглядав кумедно, ніхто навіть не усміхнувся, адже по всіх околицях пам’ятали братів Бринзюків, що любили посміятися з Бобра. Брати давно вже не сміялися, малий війт, після короткої сварки і бійки, розвалив їх обох шаблею до пояса.

— Краварже, виходь, — по-півнячому дзвінко вигукнув Бобер.

Натовп болотківчан захвилювався, люди розступилися, пропускаючи свого війта, що йшов повз своїх, як каравела поміж скель. Він був вищий на голову від найздоровішого селянина і ширше — найтовстішого. Похмурий погляд, довгі вуса, стиснуті брови, шабля — вигляд чех мав загрозливий. Та всі знали — кривуля одноокого не даремне геть защерблена. Зі своїм паном Бобер у свій час доста нарубався гайдамаків та московитів, тож велетня-війта не боявся і стояв, кусаючи вус і примруживши своє єдине око.