Розділ «Пролог Скіфська таїна»

– Казка! Міф! Щоб дикі варвари отак клялися один одному в дружбі, щоб життя заради побратимства віддавали? Ні, вони дикуни… І не здатні на високі пориви душі.

Лукіана підтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст. до нашої ери, писав:

«Клятвенні договори з усіма скіфи роблять так: у великий глиняний ківш наливають вина і домішують до нього кров тих, хто домовляється про дружбу, зробивши укол шилом чи невеликий надріз ножем на тілі, потім умочують у чашу меч, стріли, сокиру і дротик. Зробивши цей обряд, вони довго моляться, а потім п’ють, як ті, хто домовлявся, так і найдостойніші з присутніх».

Чи правду писали Лукіан та Геродот, ніхто підтвердити не міг. Тисячі років тому скіфи зникли з лиця землі. І ось Дюбрюкс тримає в руках золоту бляшку, на якій зображено обряд скіфського побратимства. Двоє скіфів п’ють з одного рога вино. Вони разом тримають ріг, вони обнялися – очевидно, щойно дали клятву на вічну дружбу й побратимство і тепер збираються врочисто скріпити її вином, змішаним з кров’ю…

Третій день Дюбрюкс розбирає й розчищає гробницю. Знаходить в ній все нові й нові золоті бляшки, і здається, що їм не буде кінця. І на кожній бляшці такі рельєфні, такі живі сценки з життя скіфів. Не бляшки, а енциклопедія скіфського життя, що дійшла до рук археолога через тисячі літ… Ось скіф скаче на коні, кінь летить у шаленому чвалі вперед, певно, в бій… А ось і сам бій. Два скіфи, ставши один до одного спинами, стріляють з луків. Вони зображені в пориві, в динаміці, тятиви їхніх луків туго натягнені, ось-ось із дзвоном зірвуться стріли й повалять ворогів…

Але працювати в гробниці стає небезпечно. Кожної миті слід чекати обвалу, каміння там і тут загрозливо звисає зі стелі, місцями потріскують бічні стіни, наче там хтось невидимий товчеться й, крекчучи, сердито повертається… А може, то скіфські духи, душі померлих тяжко караються від того, що їхній вічний сон було так несподівано потривожено… Одного разу в гробниці ледве не трапилось лихо. Дюбрюкс тоді знімав внутрішній план гробниці, захопився роботою. Офіцер, котрий командував солдатами-землекопами, весь час заважав археологу своєю метушнею та безугавними балачками. Дюбрюкс кілька разів прохав його не заважати, але той не реагував. Зрештою, він став біля входу і загородив собою світло, що падало в лівий кут гробниці. Як археолог не прохав його, офіцер, захоплений побаченим, нічого не чув і з місця не сходив. Дюбрюкс спересердя сплюнув і перейшов у правий кут, де було видніше. І тільки відійшов, як на те місце, де він щойно стояв, з гуркотом упала зі стелі двопудова каменюка.

Дюбрюкс здригнувся і витер лоба, що вмить став мокрим та липким. З криком і галасом солдати, котрі були в гробниці, сипонули до виходу, здійнявши чималий шарварок. Хтось навіть закричав: «Хранцуза задавило!»

– Ось бачите, я вас і врятував, – весело, як ніби нічого й не сталося, вигукнув офіцер. – Не загороди я вам світла, ви б не залишили лівого кутка і – тю-тю на той світ. У цій гробниці враз стало б більше на одного покійника…

Заважали цікаві. З кожним днем їх все більше й більше юрмилося біля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навіть у гробницю, і від них неможливо було відкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зі стелі і солдати з такими криками сипонули назовні. Тепер цікаві, настрахані обвалом, остерігатимуться совати носа до гробниці. Але з Керчі прибували все нові й нові роззяви, юрмились, диміли цигарками, гомоніли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетілася чутка про нечувані скарби Куль-Оби. Золото покійного скіфського царя магнітом притягувало до кургану різну, здебільшого підозрілу, потолоч. Тому знайдені речі доводилось відправляти в місто під посиленим конвоєм, і все одно Дюбрюкс був не зовсім упевнений, що ніхто не ризикне напасти на конвой. Але робота так його захоплювала, що він швидко забував і про підозрілих осіб біля Куль-Оби, і про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробниці. Як не відчував ні плину часу, ні голоду чи втоми.

За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголів’ї у спеціальній ніші знаходився кістяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срібні тази і великі, теж срібні, блюда, а на них зберігався набір маленького посуду, теж срібного. На ньому були позолочені зображення левів, що терзали оленів, на інших дикі гуси ловили рибу. Біля дверей стояли два великі мідні казани для варіння м’яса, а понад стіною – чотири глиняні амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино.

«Що ж, царю, – думав археолог. – Всім тебе забезпечили твої піддані для подорожі у потойбічний світ. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмільним було вино в амфорах? Чи їв ти, чи пив ти у тому світі, чи гасав там на коні, чи обіймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобі в гробницю?… Мабуть, не хотіла вона помирати, як і той раб-конюх. А може, вони з радістю пішли на смерть, сподіваючись, що будуть жити і жити в загадковому і незнаному потойбічному світі?…»

У гробниці вже сутеніло. Дюбрюкс зібрав з долівки останні розсипані бронзові наконечники стріл та кілька золотих бляшок і сказав собі: «На сьогодні досить… А завтра все й закінчу…»

Роботи на Куль-Обі почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс уперше проник у поховальну камеру, а ще через два дні, в основному, все було завершено: гробницю розчистили, недослідженою залишалася тільки невелика її частина, де, як здавалося, немає нічого цікавого. О, як він потім клястиме себе за ту легковажність! Але того вечора він був упевнений, що всі свої скарби Куль-Оба йому вже віддала. Про те, що в гробниці можуть бути ще й потаємні сховки, він тоді навіть не подумав.

День згасав, у степу вже поночіло. Вибравшись із гробниці, Дюбрюкс загасив свічку і стомлено присів на схилі кургану. Думав, що завтра він завершить дослідження поховальної камери і ще одна сторінка – може, й найбільш значна – в його житті буде перегорнута. Отож до завтра, а на сьогодні – все. Втому відчував таку, що нехіть було встати і кудись іти. За довгий день майже нічого не їв. Стемпковський, правда, пропонував йому підкріпитися з ним, але, захоплений знахідками в гробниці, він тільки відмахувався: потім, потім… Так і день збіг. Але це не біда, вдома у нього знайдеться сухар, вода – теж. Не звикати. Ось тільки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що ні цікаві, ні злодії, якщо такі раптом і виявляться, навряд чи зважаться темної ночі проникнути в гробницю. По-перше, там вже нічого немає, а по-друге, всі бачили, як обвалилась каменюка зі стелі і ледве не задавила самого археолога, як солдати притьмом вибігали зі склепу з жахними криками, – то хто зважиться туди проникнути? Серед білого дня це ризиковано, а серед ночі й поготів.

Останній краєчок червоного сонця вже зник за далеким обрієм.

«Як і тисячі літ тому», – стомлено подумав Павло.

І зненацька майнула інша думка: не можна так лишати гробницю на ніч. Береженого, як відомо, і Бог береже…

Градоначальник Стемпковський вже збирався від’їздити до міста, як до нього підійшов Дюбрюкс і стомлено мовив:

– Все ж таки треба було б поставити на ніч варту біля гробниці. Багато людей бачило, як ми діставали золоті речі, в місті тільки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося.

Але твердого переконання, що варта потрібна, в його голосі не відчувалося. Стемпковський мить повагався, а потім неохоче розпорядився, аби один із чиновників зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп… В його голосі теж не відчувалося твердого переконання, що саме так і треба. Відчувши ту непевність, Дюбрюкс звелів солдатам на всяк випадок завалити вхід до склепу камінням, що й було зроблено. Вже коли сідав на солдатську підводу, то почув, як поліцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну ніч, на відсутність їжі, на втому та інші перепони – йому явно не хотілося ніч гибіти в степу… А вітер вже й зараз доймав до кісток, а що буде вночі. До всього ж він боїться, ще змалку жахається покійників – бррр!!! Розрили чужу могилу, ану, як серед ночі покійник вилізе шукати винуватців? Стемпковський посміхнувся і щось сказав… Поліцейський чин знову почав скаржитись і канючити, аби його відпустили… Градоначальник трохи повагався, а тоді, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Стемпковський взагалі був доброю людиною, спокійним і врівноваженим начальником, на підлеглих ніколи не кричав і завжди їм допомагав, чим міг.