Розділ «Пролог Скіфська таїна»

Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводі цілого почту з любителів археології, чиновників і просто цікавих, в кургані вже був розкопаний вузький кам’яний хід. В кінці того коридора – дромоса – виднілися двері, що вели до гробниці. Вони були завалені камінням. Нетерпіння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережність, одразу ринувся в коридор.

– Стійте! – спинив його Дюбрюкс. – Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зі стелі дромоса звисає каміння. Воно ледве тримається. Зверніть увагу, колоди, що підпирають каміння, вже напівзогнилі. Можливий обвал.

– Дромос доведеться розібрати, – вирішив Стемпковський. – Старайтесь, солдати, за таку роботу ставлю відро горілки.

Але як солдати не старалися, а розібрати дромос виявилося непростою справою. Минув день, а робота все ще просувалася черепашачою ходою. Каміння зі стелі доводилось виколупувати обережно, адже один невірний рух – і все громаддя стелі гуркне на голови, розчавить і поховає під собою копачів. Усі наступні дні Дюбрюкс був сам не свій, метушився, сам тягав важке каміння, хапався то за лом, то за лопату, забував їсти, спати… Засмагле його лице змарніло, тільки глибоко запалі очі горіли огнем завзяття. Чим далі просувалися копачі коридором, тим відчутніше падав темп роботи. Кожного дня, ще й на світ не займалося, приїздив до Куль-Оби Стемпковський і не відходив від кургану до темряви. Не втручався в хід робіт, нікого не підганяв, щоб не скоїлось, бува, лиха, тільки нижня губа його дрібно-дрібно здригалася, видаючи справжній стан свого господаря. Дюбрюксу градоначальник щодня привозив обід і каву з цукром та булочками. Павло механічно те ковтав, майже на ходу, навіть не відчуваючи смаку, і знову зникав у дромосі.

Лише на третій день після обіду дромос нарешті було розчищено, каміння винесено. Солдати ломами пробили дірку в дверях – у неї могла вільно проникнути людина. Дюбрюкс зазирнув у дірку, вдихаючи дух гробниці, той дух, що був у ній замурований тисячі років тому.

– Вважайте, – вигукнув він, – що я щойно дихав справжнім скіфським повітрям!

– З Богом, з Богом, – підбадьорював його градоначальник. – Але, на Бога покладаючись, на всяк випадок не забувайте про обережність.

Стрибнувши на дно гробниці, Дюбрюкс, щоб звикнути до напівтемряви, на мить заплющив очі – серце аж об ребра билося. Коли розплющив очі, ніщо не блиснуло, не сяйнуло перед ним. Камера була квадратна, десь біля двадцяти метрів, викладена з великих, добре обтесаних вапняків, котрі щільно були пригнані один до одного. Стеля у вигляді піраміди: кожний верхній ряд каміння трохи виступав над нижнім. Місцями плити, певно, від ваги землі, повисовувались і загрозливо нависали над головою. Це Дюбрюкс побачив у першу мить, потім глянув униз. Вся долівка гробниці була захаращена потрощеними дошками, поламаними катафалками, валялися якісь колоди, уламки, всюди – сміття, сміття, сміття…

– О Боже!.. – застогнав Дюбрюкс і з тим стогоном виліз із склепу в дромос, де на нього з нетерпінням очікував градоначальник.

– Гробниця пограбована… – прохрипів з горя й відчаю. – Немає нічого, саме лише сміття…

Та Дюбрюкс помилився – гробниця була цілою, незайманою, тільки дуже захаращеною. Солдати заходилися розчищати сміття та виносити його з гробниці разом з уламками дощок і колод. І лише тоді Дюбрюкс переконався, що в гробниці все ціле, лише дерево, тканини та частково кістки зотліли за довгі-предовгі віки.

Коли Дюбрюкс, трохи заспокоївшись, вдруге оглянув гробницю, то побачив, що в ній було поховано трьох людей. В центрі на дерев’яному катафалку лежав чоловічий кістяк, навколо нього – залишки одягу та золоті прикраси. На голові владики – повстяна шапка з гострим шишаком, щедро прикрашена золотими бляшками, на шиї – золотий обруч, скручений з шести товстих дротин, на його кінцях були скульптурні фігурки скіфських вершників. На ногах і руках – золоті браслети, майстерно виготовлені, бездоганної ювелірної роботи. Все вбрання покійного теж було прикрашене золотими бляшками, одяг зотлів, бляшки густо лежали на кістяку й навколо нього.

– Оце так золота-а… – вражено перешіптувались солдати. – Видно, велике цабе тут поховане… Не інакше як його благородіє, якийсь їхній генерал…

– Тоді генералів не було, – весело гомонів Дюбрюкс, тремтячими руками знімаючи з кістяка золоті бляшки. – Перед вами – скіфський цар. Або вождь… Ні, швидше всього – цар.

– Мабуть, і на тім світі збирався воювати, – озвався хтось із копачів.

Біля кістяка лежали меч, лук, наконечники стріл, а також горит для стріл, увесь у золотих пластинках. На них були зображені звірі, що люто терзали один одного. Бронзові поножі в позолоті. Трохи збоку – руків’я шкіряної нагайки, оплетене золотими стрічками. Біля зброї – точильний камінь в золотій оправі, золота чаша, з якої на Дюбрюкса дивилися бородата голова скіфа та маска міфічної медузи Горгони.

– Цар… – прошепотів Дюбрюкс. – Бо в кого ще стільки набереться золота?… Але який же цар захоче відправлятися на той світ без дружини чи бодай наложниці? Мусить вона бути десь тут…

Оглянувся, роздивляючись: так і є, он вона лежить на долівці. Саркофаг її з кипарисового дерева давно зотлів, уціліли тільки пластинки зі слонової кістки, на яких зображені сцени із давньогрецьких міфів, полювання скіфів на зайців тощо…

Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками – їх кількасот. На голові в неї діадема, на шиї – золотий медальйон із зображенням голови богині Афіни. Окрім медальйона, на шиї в цариці Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну із благородного металу. (Згодом зафіксують і її вагу – 473 грами.) Поруч лежали два золоті браслети і бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом…

Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер біля кістяків царя та цариці, і якесь дивне почуття охопило його. Він, бідняк з бідняків, самоук-археолог, емігрант, стоїть у поховальному склепі царя, прах якого ніхто не тривожив тисячі років, звідтоді, як скіфи, насипавши курган, розійшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, і, по суті, безправним, єдине багатство якого – шматок черствого хліба в кишені, лежить колись найбагатший і наймогутніший цар, від якого, може, тремтіли цілі народи, і не збагне: куди ж поділася влада цього грізного владики? Де його народ? Його непереможне військо? Всі пішли з цих степів ще віки тому, пішли навічно, в безвість. Щез цілий народ, лишивши на колишній своїй батьківщині купу кісток свого царя. Що з того, що цар неймовірно багатий? Царське золото лежить біля ніг бідняка, котрого цар за свого життя і поглядом не удостоїв би. Що від нього лишилося? Прах… Та шедеври майстрів, рабів царя. Мистецтво вічне, через тисячоліття зберегло воно тепло рук своїх творців. Так, одне мистецтво вічне в цьому світі, все інше – тлін… І влада, і сила, і багатство, і велич…