Розділ «Епілог Скіфська рапсодія»

І він ще раз упевнився, що це таки й справді Аргімпаса, бо тільки на її слідах з’являються тюльпани, квіти кохання…

І ще міркував: важливо, зрештою, не те, що вона – богиня, а те, що вона жінка. А буде жінка – буде й життя на землі. Навіть на його руїнах… І від таких думок йому зробилося трохи легше. І тоді в душі його, якої він уже, здається, й не відчував, раптом забриніла дивна-дивна музика, звідусіль полилися якісь незнані йому досі чарівливі звуки, що їх він раніше ніколи – заклопотаний марнотністю життя – не відчував душею. І Старий подумав, що й справді не все ще втрачено, якщо його син живий і якщо його кохатиме така незрівнянна жінка й богиня.

Аргімпаса з його сином зникли у степу, наче розчинились у досвітньому маєві.

Заіржав кінь і поволі рушив за ними.

Хай іде. Комусь із живих ще знадобиться…

Старий дивився на розквітлі тюльпани, а в душі його огрубілій і вже згаслій, досі лунала дивна музика, в якій він купався, як у дивному-предивному світові.

«Кохання мусить врятувати світ, – думав він і чудувався, що він ще може так думати. – Як не для мене, я своє віджив, то для сина. Бо як же інакше?…»

І побачив жовту левицю, що виткнулась із вранішнього маєва.

По кого? Страху не відчував. Кого вона шукає?…

Виявилось – по нього.

Виявилось – його шукає. Вже наздоганя… Ні, вже наздогнала лань його життя. Та збагнувши це, Старий не злякався, бо вже давно не відав, що таке ляк, хоч і втямив: не встигне сонце піднятися над степом, як левиця одним стрибком прикінчить лань його життя, і все тоді нарешті скінчиться…

«Як судилося, так і буде, – і від того йому стало просто і легко. – Хай щастить синові в цім світі, йому треба починати нове життя на кладовищі старого…»

І, звівшись, повернувся навстріч левиці, що вже наготувалася до стрибка.

– Ти мене шукаєш? – поспитав. – А я тебе вже чекаю…

І вклонився їй – смерть свою теж треба гідно зустрічати.

А дивна чарівлива музика все бриніла й бриніла у ньому, і він, заплющивши очі, вже назавжди, – впивався нею, вбираючи її в себе кожною частинкою свого натрудженого життям тіла.

Ще встиг подивуватися (теж востаннє у своєму житті): для чого він жив, коли не знав раніше, що в білому світі є така музика? Але йому ще й поталанило, він устиг її спізнати, встиг відчути душею, бодай і за крок до вічності…

А молодий вітер біг і біг срібною ковилою, і степ співав собі та й співав…

Схід усе яскравіше і яскравіше зорів.

Розвиднялося. Непорочно сяяла ранкова зоря-зоряниця.