Розділ «Епілог Скіфська рапсодія»

– І в долині Салгиру немає скіфів?

– Немає, бо й скіфської столиці в долині Салгиру немає, що греки звали Неаполем. Загибель, як з’явилися готи, прийшла раптово – наче сніг на голову літнього дня. Ми бились, як леви, але вороги, готи прокляті разом з аланами та сарматами, здобули нашу столицю. Голови нам рубали, як непотріб. Вцілілі – розбіглися. Здебільшого в Гори до таврів, а я ось до Борисфена у степ подався – а чого сюди побіг і сам не знаю. Сина рятував. Посадив його на коня, що спіймав у степу, і всю ніч біг за конем.

– Порятував?

– Де там, конає від готської стріли поганої. І везти його далі нікуди, та й дороги хлопець не витримає… Мабуть, тут і поховаю парубка свого. І сам біля нього ляжу. Шкода сина, я вже своє віджив і відлюбив, а він… Двадцять йому. Ще й жінкою не встиг обзавестися, воював, захищаючи рідний край. Не вахлак він, не тюхтій, а молодецький, голінний та хвацький – тільки що з того? Бадьористий у мене був син, а бачиш, колодою лежить. Догорає його життя, як і це багаття. А з ним і моя остання надія.

Очі нарешті стали сухими, не сльозилися більше, Старий приглянувся пильніше і похолов – незнайомка була сліпучо-осяйна, а що вже вродлива, що вже гожа…

«Ніби неземна врода, – похолов він від думки, що таких жінок на землі бути не може. Навіть у вождів та царів. Неземних жінок мають лише боги».

І тут його осяяло: та ж це Аргімпаса! Сама Аргімпаса, чарівна скіфська богиня кохання, життя та смерті.

Хотів був звестися, щоб віддати їй належне, але вона помахом руки спинила його.

– Сиди, скіфе, ти своє відкланявся, а я вже не богиня. Богів у Скіфії більше немає.

Він не зважився навіть запитати, чому вона вже не богиня і чому нема більш у Скіфії богів?

Володарка життя і смерті сама відповіла на його німе запитання.

– Боги живуть, доки живуть ті, хто їм поклоняється. Немає людей, немає і богів. А скіфів уже нема, як і самої Скіфії, то для чого ж і кому тепер потрібні скіфські боги?

– Що ти кажеш, Незрівнянна? А-а… Папай? – з острахом запитав Старий. – Батько богів і людей – де ж він тепер?

– Що чуєш…

– А муж твій, бог Арес де?

– І мужа мого, бога війни Ареса, немає. Він надто гордий був, щоб жити переможеним… А я ось… Ходжу колишньою Скіфією та марно шукаю скіфів. – І додала з відчаєм: – Одного знайду – житиму. Адже хоч я вже й не богиня, але ще жінка. І як жінка, хочу прислужитися людям. Хоча б і синові твоєму…

– Левиця долі вже здоганяє лань його життя.

– Над левицею я ще маю владу. Тож учиню так, щоб вона ще довго-довго ганялася за ланню життя твого сина і не могла її наздогнати. А доки вона його здоганятиме – він буде моїм.

Старий злякався.

– Що ти кажеш, славна і чарівна дочко самого Папая? Я боюся за те, що почули мої вуха. Мій син простого роду, а тобі, як я тямлю, потрібен бог – не інакше.