Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

– Немедленно ответить его превосходительству!

Вертинський щось відповів (що конкретно – і сам у ту мить не збагнув).

– Кокаину желаете? – жваво запитав генерал (він, здається, вимовив ніжніше: «кокаинчику») і потер рука об руку.

– Ні, дякую, – чемно відмовився Вертинський.

– Воля ваша, – аж розчарувався генерал і подивувався водночас: як це, знаменитий артист і шансоньє, а кокаїну не хоче? І взагалі… взагалі, кого вони привели до нього?

– Га-аспа-ади-ин… Как? – швидко запитав командуючий.

– Вертинский, – знову підказали йому.

– Га-аспа-ади-ин Вертинский, – почав генерал-лейтенант Слащов, котрий ще й Кримський, швидко й малорозбірливо, пересмикуючи плечем і для чогось посмикуючи себе за вус та одночасно поправляючи на поясі свій чи не декоративний кинджал. – Ану-ка прочти нам свой стих…

– Який… ваше пре-превосходительство? – розгубився артист, бо в такій ситуації менше всього чекав подібного запитання.

– Тот, що ты его в семнадцатом читал в Москве… Про погибших юнкеров. Тебя, кажется, за него даже в чека вызывали… Молодец, смел! Ану-ка прочти его и нам! Или спой – как тебе сподручней…

Співати Володимир Вертинський не став – та й не міг примусити себе після того, що сталося, коли його витягли з готелю і повели невідомо куди, ще й співати, а тому вірш «То, что я должен сказать…» просто продекламував – голос його чомусь зробився хрипким і наче тремтливим, що не сподобалось і самому Вертинському. Він все ще чекав чогось лихого для себе, а пропозицію прочитати пісню – чи проспівати, – сприйняв як прелюдію до чогось гіршого.

Повністю його назва така: «То, что я должен сказать их светлой памяти (посвящена юнкерам)»:

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,

Только так беспощадно, так зло и ненужно

Опустили их в вечный покой.

Осторожные зрители молча кутались в шубы,

И какая-то женщина с искаженным лицом

Целовала покойника в посиневшие губы

И швырнула в священника обручальным кольцом.