Розділ «Частина перша-3 Королева його вітає… Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!. Бурлюк, Маяковський та інші футуристи»

Королева його вітає…

Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!.

Бурлюк, Маяковський та інші футуристи

Тоді він тільки-тільки утверджувався, шукав самого себе, своє «я» і свою сутність, манеру і свій стиль, шукав сам себе, ще нікому невідомий, але вже такий незвичайний, своєрідний, талановитий, у єдиному примірнику перебуваючи на планеті Земля.

Але для утвердження потрібна була колосальна праця і час – Вертинський ще вчиться, але вже пробує виступати, і в ньому вже визріває, вирізьблюється той Вертинський, який згодом завоює не лише Москву та її імперію, не лише слов’янський світ, а й вибагливу, звиклу і не до таких талантів Європу.

Писатиме ж у «Ліберасьйон» Жан-П’єр Тібода:

«Вертинський був принцом пісні – автором, композитором і виконавцем, такий же відомий у Росії, як Шарль Трене у Франції. І сьогодні в руських ресторанах Парижа все ще співають пісні Вертинського, а старі музиканти з неприхованим хвилюванням згадують його».

Це розумів і сам артист.

«Років через 30–40, я впевнений у цьому, мене і мою «творчість» витягнуть із «підвалів забуття» і почнуть у мені копатися…»

Але все це буде (буде!) пізніше, пізніше, а тоді…

Тоді в Москві почав входити в моду футуризм і посилено культивуватися в літературі. Термін виник від латинського слова «майбутнє», себто майбутній напрям у європейському мистецтві й літературі 10 – 20-х pоків ХХ століття, що відкидав – чи не на звалище історії! – культурний спадок минулого – зокрема реалізм – і намагався створити новий стиль, який мав би зруйнувати традиції і засоби старого мистецтва.

Засновником футуризму в літературі став італійський письменник Ф. Т. Марінетті (1876–1944), а в Росії першими – і, мабуть, останніми, – футуристами були Маяковський (правда, ранній), Віктор Хлєбников, Ігор Северянин, Давид Бурлюк…

Футуристом мало не став і Олександр Вертинський, коли, познайомившись із згаданою четвіркою своєрідних і безперечно талановитих поетів, захопився нею. (А втім, це ще невідомо, чи виграв би він, ставши футуристом, чи програв, так і не ставши ним.)

Тоді у Москві, – зокрема у її кафешантанах і клубах гримів Володимир Маяковський. Для епатажу зодягнувшись у жовту кофту, молодий поет – високий, дебелий, красиво-сильний, з гучним голосом, якого перекричати ніхто не міг, і до біса талановитий, майбутній реформатор поетичної мови, успішний і, здавалося, такий везучий – до самогубства, коли він 14 квітня 1930 року піде з життя, пустивши собі кулю у серце, – ще залишалося ціле життя, по суті, добрий вік, – ієрихонською трубою гримітиме в кафе футуристів.

Марина Цвєтаєва пізніше напише, що він, Володимир Маяковський:

Превыше крестов и труб.

Крещенный в огне и дыме,

Архангел-тяжелоступ —

Здорово, в веках Владимир!