Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…

Ні, ні, мова не йде про той Сінгапур – столицю держави Сінгапур, що розташований на півдні острова тієї ж таки назви на березі Сінгапурської протоки, один з найбільших портів у Південно-Східній Азії (назва міста із санскриту перекладається, як «лев’яче місто» – леви там, між іншим, не водилися і не водяться), – ні і ні.

Бананово-лимонний Сінгапур – це зовсім-зовсім інший, той, якого й у світі білому немає, але який…

Який колись був.

В Олександра Вертинського.

І який є і сьогодні – у все того ж таки Олександра Вертинського.

В бананово-лимоннім Сінгапурі,

Співа і плаче океан…

Чим відрізняється ввічливість від такту?

Якось у Вертинського, який був у зеніті своєї слави, запитали:

– Олександре Миколайовичу, чим відрізняється ввічливість від такту?

Артист відповів:

– Якщо ви відчиняєте двері у ванну кімнату і бачите голу жінку, яка стоїть під душем, і говорите: «Вибачте, сер!» Так от, «вибачте» – це ввічливість, а «сер» – це вже такт.

До 1917 року Олександр Вертинський здобуде вже всеросійську популярність, об’їде з концертами майже всі великі міста імперії, де виступатиме з незмінним успіхом, який межував із шаленим пошанівком, захопленням, що вражатиме і його самого. Навіть без афіш чи якихось оголошень про концерт – досить тільки поширитись, як пожежею по сухій соломі, чутці: «Приїхав Вертинський», і за годину всі білети будуть продані, а ображених, яким їх не вистачило, буде ще більше, ніж щасливчиків. У Російській імперії на той час вже не було такого інтелігента, який би не знав – чи бодай просто не чув, – його імені. Вертинський – і цим все було сказано. «До нас приїхав Вертинський!» – і не треба розклеювати по місту афіші, народ все одно посуне плавом, і в концертному приміщенні не буде жодного вільного місця.

І так всюди, куди б він не приїздив.

На вершині свого успіху артист відмовився від маски П’єро, замінивши його концертним фраком – у якому відтоді він виступатиме до кінця свого життя, ніде й ніколи і ні за яких умов не відступаючи від цього сценічного костюма, званого фраком – чоловічий вечірній костюм у талію особливого крою, з вирізаними полами спереду і довгими фалдами ззаду, який одягають в урочистих випадках (а для нього кожний концерт був урочистим випадком), на офіційних прийомах, для виступу в концертах і т. ін. Звідтоді фрак стане для Олександра Вертинського своєрідним символом, такою собі маскою, мушлею, у якій він залюбки ховатиметься і в якій почуватиметься як ні в чому іншому прекрасно, затишно і з почуттям гідності.

А тим часом надійшов 1917 рік, що на нього, зайнятий гастролями, поїздками величезними просторами імперії, він і особливої уваги спершу було не звернув. Як на щось несуттєве і випадкове. Мовляв, політики чубляться, один поперед одного до влади рвуться, а йому – своє робить.

Надійшов ще один рік, то й надійшов. Щось там погіршилось в імперії – політична й економічна ситуація та ще невдала війна, але коли в імперії ситуація не погіршувалася, а покращувалася?

Аж тут завертілось-закрутилося, як 6уревій, і понеслось, понеслось, все змітаючи на своєму шляху.