Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Швырнул, с улыбкой жалкой, в грязь.

Трехцветный стяг сменил на тряпку,

А гордый герб свой – на узду

И, с диким хохотом, на шапку

Одел кровавую звезду.

«Прибыл генерал Слащев. После нашего последнего свидания он еще более осунулся и обрюзг. Его фантастический костюм, громкий нервный смех и беспорядочный отрывистый разговор производили тягостное впечатление. Я выразил ему восхищение перед выполненной им трудной задачей по удержанию Крыма и высказал уверенность, что под защитой его войск я буду иметь возможность привести армию в порядок и наладить тыл. Затем я ознакомил его с последними решениями военного совета. Генерал Слащев ответил, что с решением совета он полностью согласен и просил верить, что его части выполнят свой долг. Он имел основание ожидать в ближайшие дни наступления противника. Я вкратце ознакомил его с намечаемой операцией по овладению выходами из Крыма. Затем генерал Слащев затронул вопросы общего характера. Он считал необходимым в ближайшие же дни широко оповестить войска и население о взглядах нового Главнокомандующего на вопросы внутренней и внешней политики…

…В заключение нашего разговора я передал генералу Слащеву приказ, в коем в воздаяние его заслуг по спасению Крыма ему присваивалось наименование «Крымский»; я знал, что это была его давнишняя мечта (приказ № 3505, 6 (19) августа 1920 г.). Слащев растрогался совершенно; захлебывающимся, прерываемым слезами голосом, он благодарил меня. Без жалости нельзя было на него смотреть. В тот же день генерал Слащев с женой был у моей жены с визитом. На следующий день мы поехали отдавать визит. Слащев жил в своем вагоне на вокзале. В вагоне царил невероятный беспорядок. Стол, уставленный бутылками и закусками, на диванах – разбросанная одежда, карты, оружие. Среди этого беспорядка Слащев в фантастическом белом ментике, расшитом желтыми шнурами и отороченном мехом, окруженный всевозможными птицами. Тут были и журавль, и ворон, и ласточка, и скворец. Они прыгали по столу и дивану, вспархивали на плечи и на голову своего хозяина. Я настоял на том, чтобы генерал Слащев дал осмотреть себя врачам. Последние определили сильнейшую форму неврастении, требующую самого серьезного лечения. По словам врачей, последнее возможно было лишь в санатории, и рекомендовали генералу Слащеву отправиться для лечения за границу, однако все попытки мои убедить его в этом оказались тщетными, он решил поселиться в Ялте».

(Врангель П. Н. Записки. Ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г. Воспоминания. Мемуары. – Минск, 2003. т. 11, с. 236–137)

Через роки, вже в наші дні, преса писатиме в календарі про події під датою «11 січня 1929 року»: «В цей день був убитий викладач підмосковних червоноармійських піхотних курсів «Выстрел» Яків Олександрович Слащов, колишній генерал Білої армії, який у 1920 році керував обороною Криму від більшовиків. Це була легендарна фігура білого руху. Михайлу Булгакову він послугував прообразом генерала Хлудова в п’єсі «Бег» – людини, фанатично відданої білій ідеї, виключно жорстокої по відношенню до ворогів, який без секунди сумнівів обвішував трупами більшовиків всі ліхтарі в околиці. Булгаковський Хлудов переживає катастрофу Білого руху як свою особисту, але не знаходить місця серед білої еміграції і повертається зі Стамбула в більшовицьку Росію на вірну смерть.

Все точнісінько, як було зі Слащовим. В еміграції самолюбний Слащов менше як за рік пересварився з усіма колишніми товаришами, на свій страх і ризик повернувся в Радянську Росію у 1921 році. На особисте прохання Михайла Фрунзе, його прямого воєнного противника в боях за Перекоп, він був амністований і призначений викладачем курсів «Выстрел». Саме там, під час занять, колишнього білого генерала-вішателя застрелив командир запасу Червоної армії Лазар Коленберг, помстившись цим за брата, страченого Слащовим у 1919 році у Миколаєві. Залишається додати, що легендарний червоний командир Фрунзе, який розбив Слащова під Перекопом, а потім протегував йому, загинув чотирма роками раніше, у 1925 році, на операційному столі, за дивним «недоглядом» досвідчених хірургів, які просто зарізали його в ході елементарної операції. За відомою версією, за безглуздою загибеллю Фрунзе стояв Сталін, який почав набирати політичну вагу і прибирати всіх можливих конкурентів. Якби Фрунзе і Слащов дожили до 1937 року, вони, можливо, зустрілися би в луб’янських підвалах…

Але тоді, восени 1920-го, генерал-лейтенант Яків Слащов ще керував обороною Криму, що тріщала скрізь і геть розвалювалася, і це не бачив хіба що сліпий та глухий, і до нього серед ночі невідь для чогось – невже й справді запідозрили його в пробільшовицьких настроях, хоч це й не відповідало дійсності, – і вели артиста Вертинського, який не знав, що й думати у тій ситуації. Справа, вочевидь, якась вкрай нагальна і дуже серйозна, коли артиста, витягнувши серед ночі з готельного номера, спішно вели залізничними коліями до тупика – яка символіка! – де стояв штабний вагон головкома кримських частин Білої армії.

Одне розумів затриманий: від навіженого шаленця, який уявив себе наполеончиком, та ще й наркомана, всього можна чекати.

Штабний вагон головкома білих військ у Криму, що його щільно охороняли солдати-кулеметники на чолі з офіцерами, стояв у самому тупику, далеко від вокзалу і був непомітний у пітьмі. Прибулі з Вертинським офіцери про щось перемовилися з офіцерами охорони штабвагона, ті певно веліли почекати, прибулі від нічого робити затупцювалися – та й нічка була до біса свіжою, особливо під ранок. Повагавшись, Олександр Миколайович, аби хоч трохи зігрітися й заодно збадьоритися, теж затупцював, розмахуючи руками. Солдати-кулеметники скоса на нього позиркували, але мовчали, смалили цигарки, що, яскраво жевріючи, бликами грали на стволах «максимів».

Та ось нарешті з вагона виглянув офіцер у папасі, але без шинелі і запросив прибулих зайти. В середині, попід стінами вагона стояли, вишикувавшись у шеренги, вищі офіцери, в центрі біля столу, над яким звисала на електрошнурі жовтава лампочка, світла од якої було небагато – лише нешироке коло, що сяк-так освітлювало столик і командуючого біля нього.

Десь чутно було, як торохтів «движок», подаючи в штаб-вагон благеньке світло. Біля столу самотньо стояв високий чоловік у білій пишній папасі з хвацько підкрученими вусами, на ньому чорна черкеска з мальовничими газирями, широкі сріблясті генеральські погони, а на поясі в нього висів чималий – чи не декоративний кинджал, що його годилося б назвати кинджалюкою. Вертинський зрозумів, що це і є він, генерал-лейтенант Яків Олександрович Слащов (тепер вже з почесним додатком Кримський – як ото російський генерал-фельдмаршал Рум’янцев відхопив почесне прізвисько Задунайський). Задунайським був і генерал-фельдмаршал Дибіч. Чи, скажімо, Потьомкін, який за приєднання Криму до Росії став «князем Таврійським», не кажучи вже про Суворова, котрий за свої перемоги став і графом Римнікським, і князем Італійським – до них і тулив себе генерал-лейтенант Слащов, ставши нарешті ще й Кримським.

– Господін… е-е…

– Вертинський, – підказали тимчасовому володарю Криму.

– Господин Вертинский? – різко і швидко (мова його була чомусь як наче гаркавою) запитав господар вагона. – Так сказать, знаменитый певец собственной персоной, тот, которым восхищается вся Рассея?

Вертинський промовчав, адже був у цій частині згодний з головкомом – що ним «восхищается вся Рассея».

Один з офіцерів, які привели Вертинського, смикнув його за рукав.