TextBook Олександр Миколайович з теплим гумором, яким оживив все зібрання, розповів, як він, ще нікому невідомим, намагався поступити «в артисти МХАТу», і як Станіславський – «сам великий Станіславський!» – забракував його через дефект у вимові. Легко ґрасируючи (навіть аж дещо підкреслено, особливо, коли на французький лад вимовляв букву «р»), Олександр Миколайович насамкінець сказав:
– А знаєте, я дуже вдячний великому Станіславському, – земля йому пухом! – дорогому Костянтину Сергійовичу, що він мене тоді не взяв до свого театру, куди я так прагнув, а вигнав геть! І я, ним забракований, пішов з відчуттям, що це все – не для мене, а й для всього світу білого!.. Нині я йому дуже вдячний. Парадокс? Ні. Коли б він мене тоді взяв до праці у МХАТі – ким би я став? Ще одним звичайним актором, котрий мав би заглядати в рот режисеру, звичайним лицедієм, яких і без мене було і є вдосталь. Не виключено, що з мене вийшов би пересічно-ординарний актор. А забракований ним, я зрозумів: театр мені, завдяки мовному ґанджу, не світить. І я подався шукати своє місце в мистецтві, свій стиль і свій образ – на естраді, в ролі співака, шукав, шукав і знайшов. І став тим, ким я є сьогодні. І це завдяки Станіславському, який мене колись забракував і не пустив в актори. Спасибі йому!
Його тодішній репертуар теж почав змінюватися – ставав більш патріотичний. По відношенню до Росії і її нової влади, від якої він тікав у 1920 році з Криму на пароплаві «Великий князь Александр Михайлович»…
А роки тим часом спливали (місяців він уже й не рахував) та й спливали: Вертинський все ще крутився, намагаючись вирватися з нужди, в чужому Шанхаї, який він так і не міг збагнути і тим більше сприйняти – бодай як і за тимчасову свою батьківщину. Романів з дамами і дівицями більше не заводив – надто сильно кохав свою молоду дружину (цю любов до неї він збереже на все своє життя), і це прикрашало його нелегкі емігрантські будні в чужій країні.
І мріяв… Ні, вже марив батьківщиною. Тепер він слідкував за російською поезією, охоче писав пісні на вірші радянських поетів. У його програмних концертах, з якими він виступав у тих роках у «Лайсеуме» і «Клубі громадян СРСР у Шанхаї», були пісні на слова В. Маяковського, О. Суркова, К. Симонова, В. Інбер, І. Уткіна, Л. Нікуліна, П. Антокольського, і вже тоді він ніс зі сцени життєствердну енергетику.
Багато співав про любов до СРСР.
А коли на Країну Рад напали фашистські полчища, у квітні 1942 року він створює вірш «Наше горе», як втілення віри в Батьківщину і бажання бути поряд з нею:
Что мы можем? Слать врагу проклятья?
Из газет бессильно узнавать,
Как идут родные наши братья
За родную землю умирать?…
Что ж нам делать? Посылать подарки?
Песни многослезные слагать?
Или, как другие, злобно каркать?
Иль какого-то прощенья ждать?
Нет, ни ждать, ни плакать нам не надо!
Надо только думать день и ночь,
Как уйти от собственного ада,
Как и чем нам Родине помочь!
Його тодішній акомпаніатор Михайло Брохес згодом розповідатиме…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ваші пальці пахнуть ладаном…» автора Чемерес В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…“ на сторінці 26. Приємного читання.