Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Наши сердца, как перчатки, изношены.

Нам нужно много молчать!

Чьей-то жестокой рукою мы брошены

В эту большую кровать.

…Згадуючи цю історію вже в Шанхаї, коли клопотався про повернення в Росію, Олександр Миколайович коли-не-коли, та й остерігався: а раптом чека знає про неї?… Не нагородили його тоді білі за читання вірша їхньому командуючому, «нагородять», як дізнаються про неї чекісти, швидкі на розправу. «За співробітництво з ворогами революції»!

Якщо тільки таємній поліції більшовиків відомий факт, як Вертинський в Одесі у 1920 році читав білому генералові свого вірша про загибель юнкерів, котрі виступають у нього, як герої і жертви, не минути йому кари при поверненні на батьківщину. Пришиють контрреволюцію! Цей факт з його біографії може не просто загальмувати повернення на батьківщину, а й узагалі зробити його неможливим. Бо якщо й повернеться він до імперії більшовиків, його запроторять як контрреволюціонера на які-небудь їхні Соловки чи якусь Колиму… – за читання антирадянського вірша білому генералові. У СРСР тоді й за менші провини відправляли не просто на Соловки чи Колиму, а навіть на той світ. І все ж це була його батьківщина, бодай і захоплена іншою політичною силою, і він хотів додому, як ніколи. «Будемо сподіватися, – думав тоді, в Шанхаї, – що більшовикам та їхній таємній поліції цей факт невідомий. Та й свідків не було, а самі офіцери Білої армії його не видадуть… А щодо вірша «То, что я должен сказать…», то він ніколи від нього не відмовиться. Юнкера теж захищали свою батьківщину від узурпаторів і полягли як герої. А що їх нині проклинають, так це сьогодні. А світ завжди міняється, прийде час, і вони, юнкера, теж стануть героями…

Нужда все тісніше й тісніше обсідала Вертинського в Шанхаї. З кафе, на яке співак покладав такі надії і за допомогою якого збирався щось там накопичити, нічого путнього не вийшло. Та й сам хазяїн кабаре виявився надто гостинним і щедрим – які вже там прибутки.

Коктейль «а ля Вертинський», як вважається, він збивав чудово (місцеві дами були в захопленні від цього напою), а ось гроші рахував кепсько – та іноді їх і зовсім не брав з клієнтів, такий уже вдався. І все ж думка повернутися додому звідтоді ні на день його не полишала.

У Китаї значно змінилася і сама творчість артиста. Якщо раніше його героями були здебільшого вередливі дами в шикарних манто і клоуни, лорди і бродяги, пажі і кокаїністи, то тепер ними стали звичайні люди з їхнім бажанням простого людського щастя.

Один із знавців творчості Вертинського (К. Рудницький) пише: «Свою нову аудиторію (після повернення в СРСР – В. Ч.) Олександр Вертинський вражав витонченістю обробки кожної речі, незвичайною точністю її інтонаційної і пластичної розробки. Я бачив, як гаряче і довго та захоплено аплодували Вертинському В. Качалов, І. Козловський, А. Коонен, С. Міхоелс, А. Тарасова, М. Яншин, Б. Ліванов, В. Топорков, М. Романов, Л. Утьосов, – майстри, вони дякували й вітали майстра. По суті, Вертинський був першим із співаків-поетів, які вийшли на вітчизняну естраду. З нього почалася традиція, яка розвивається і збагачується й нині. Уміння перетворювати будь-яку, навіть непрезентабельну, легковажну пісеньку у свого роду мініатюрну драму, де є і зав’язка, і кульмінація, і розв’язка (часто несподівана), здатність будь-який сюжет підняти на рівень справжньої поезії, мистецтва, несподівана зміна темпів, невимушені переходи від речитативу до вокалу, що вільно ллється, від патетики до гумору і від інтонацій саркастичних до гордих, урочистих – ось багатство, яке збереглося й донині у записах Вертинського і яке перейде до наступного покоління як підсумок довгого і трудного життя художника, який зумів повністю виразити у мистецтві і свою неповторну індивідуальність, і свою долю».

У серпні 1938 року з далекої Москви прийшла в Китай вістка: на 75-му році життя помер Костянтин Сергійович Станіславський. У «Клубі громадян СРСР у Шанхаї» були його шанувальники, вони й влаштували вечір пам’яті великого артиста і режисера, реформатора театру, що був на той час популярним і знаним у всьому світі.

Розповідали… Останні десять років життя його (мешкав Станіславський у Леонтієвському провулку в препишному двоповерховому особняку, що його артистові надав уряд – там чималі зали для репетицій, а в численних кімнатах другого поверху вільно розмістилися члени сім’ї) були роками тяжких і виснажливих хвороб та різних болячок, що постійно прогресували. І часто на багато місяців вкладали його до постелі. Крім усього, хворий змушений був часто їздити на лікування до санаторіїв та відпочинку за кордон, або в підмосковні санаторії і водночас він не полишав роботи над новими постановками у МХАТі. Здебільшого працював годинами поспіль, допоки медсестра, яка при ньому чергувала, не припиняла роботу. Доводилось важкохворому режисеру проводити репетиції у себе в кабінеті, напівлежачи на дивані. (Артисти й тоді часто од метра чули його знамените: «Не вірю».) Заодно це були і заняття з акторської майстерності за розробленим ним методом фізичних дій.

Незважаючи на грип, постійні серцеві напади, перебої пульсу та біль – тривала щоденна робота з акторами і режисерами Художнього театру.

Року 1935-го Костянтин Сергійович був призначений ще й фактичним директором державної оперно-драматичної студії – і це за його стійкого нездоров’я!

Сімдесятип’ятиліття від дня народження Станіславського в січні 1938 року було перетворено радянським урядом на офіційні урочистості. Надходили сотні й сотні привітань – з усіх куточків країни і з-за рубежу. Вшановували реформатора театру на найвищому державному рівні. Навіть Леонтіївський провулок, де він мешкав, був перейменований на вулицю Станіславського! (Члени клубу довго аплодували, схвалюючи ухвалу радянського уряду.)

Вже смертельно хворий, Костянтин Сергійович вичитує верстку своєї книги «Праця актора над собою» і підписує її до друку.

Медсестра, яка в останні роки тінню супроводжувала режисера, потім, як усе скінчиться, скаже: «Він відвоював у смерті роки життя».

Розтин покаже: десять останніх років були дійсно відвойовані у смерті силою волі і розуму хворого: розширене серце, що відмовлялося працювати, емфізема легень, аневризми – це наслідки важкого інфаркту, перенесеного Станіславським у 1928 році, – але хворий майже щодня працював. Навіть у ліжкові.

«Він ненавидів смерть як протилежність життя», – скаже один з тих, хто знав великого режисера.

На вечір у «Клуб громадян СРСР у Шанхаї», присвячений пам’яті Станіславського, запросили й Вертинського.