Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Милая, друг мой, люблю…

Молода… А втім, молода не лише за весільним статусом, а й у житті була молодою. Навіть дуже. Принаймні, з молодим, якому у 1943 році виповнилося 54 роки. Навіть теща Лідія Павлівна була молодшою за свого зятя аж на…

Майже на 10 років. Себто вона годилася йому в дружини.

І все-таки Вертинському просто пощастило-поталанило. З дружиною, молодшою за нього на 34 роки, він проживе до самої своєї смерті просто щасливо. І почуватиметься з нею – як за кам’яною стіною. З нею – Любов’ю своєю і Берегинею своєю, – матір’ю його двох чудових доньок.

У Шанхаї він чи не вперше за своє життя в чужих краях відчув нужду.

«Статки» були такі, що співак навіть не мав за що купити для своєї дочки коляску – хтось подарував стареньку, яка ще, слава Богу, трималася купи і котилася на своїх коліщатках.

Не було навіть за що купувати американське сухе молоко «для малят» – виручали друзі.

Але духом не падав і бадьорості не втрачав. Як і надії повернутися врешті-решт на батьківщину, без якої він – фізично відчував, – жити далі по закордонню вже не міг.

Докладав усіх мислимих – і немислимих – зусиль, аби нарешті повернутися на батьківщину.

І раптом… Раптом, за його словами – з приватного листа неустановленій особі:

«Я удостоился высокой чести – меня, единственного из всей эмиграции, – Родина позвала к себе. Я не просился (трішки неправда, просився, ще й як! – В. Ч.), не подавал никаких прошений, анкет и пр. Я получил приглашение от ВЦИКа… Это приглашение было результатом просьбы комсомола! Ты поймешь мое волнение – дети моей Родины позвали меня к себе! Поэтому я разревелся в кабинете посла, когда меня вызвали в консульство и объявили об этом. Этого не выдержали бы ничьи нервы. Все слова излишни. Пойми сам. Не буду тебе говорить, что хожу наполненный до краев высокой и гордой радостью… Уеду я, вероятно, осенью, не раньше, так как у меня есть долги, и я дожен расплатиться с ними и многое купить и сшить себе. Поэтому я открываю здесь свое кабаре «Гардения» – хочу скопить денег на дорогу домой… Понимаешь, какое счастье петь перед родными людьми. На родном языке и в родной стране! А те, кто меня порицает, завидуют мне в душе и многое бы дали, чтобы быть на моем месте… Это Господь меня наградил за скитания и унижение в эмиграции и любовь к людям… Теперь в России я вижу свою миссию в том, чтобы рассказать там о страданиях эмиграции, помирить Родину с ней! И камни, летящие в меня, я принимаю с улыбкой. Я вижу сквозь время, я гляжу далеко вперед и верю в час, когда мы все вернемся…»

Трудно знайти в епістолярній літературі ще такі слова від усього серця і з глибин душі, які б так передавали тугу за батьківщиною і радість повернення додому…

Але… Як росіяни кажуть: увы!..

Вертинський тоді не звернув уваги, що запрошення повернутися на батьківщину не було офіційним, а всього лише усним, мовленим у приватній бесіді, а тому ні паспорта, ні тим більше візи співак так і не отримав. І причиною тому було багато що. А головна – японо-китайський конфлікт, що тільки-но почався. А за ним і блокада Шанхая. Пароплав «Север», на якому Вертинський збирався повернутися додому, перестав здійснювати рейси за маршрутом Владивосток – Шанхай. Шлях у Росію виявився відрізаним. Чи – перетятим японськими воєнними кораблями. Та й сама японська адміністрація робила все, аби перешкодити артисту Вертинському повернутися на батьківщину. Навіть і тоді, коли врешті-решт, через роки, паспорти й візи були отримані, японці все ще перешкоджали і затримали співака у Шанхаї ще на півроку.

Після того першого візиту співака в російське консульство запрошень з боку радянських офіційних осіб не було. У СРСР почався жахливий терор проти своєї інтелігенції (1937 рік), і запрошувати з-за кордону ще одного… Утрималися. Та й добре, бо інакше під гарячу руку Вертинського б тоді відправили у які-небудь колимські табори. А ті, хто було запросив артиста повернутися – бодай і в усній формі, – старанно уникали з ним будь-яких контактів.

Перші отруйні паростки культу особи Сталіна з’явилися в жовтні 1923 року і були кампанією, що офіційно керувалася і спрямовувалася. У пресі стали, як мухомори після дощу, з’являтися статті із заголовками на кшталт: «Під мудрим керівництвом нашого великого геніального вождя і учителя Сталіна», мовляв, вперед, до перемоги!.. А після 1933 року у всьому СРСР уже не буде більше школи, контори чи шахти, де б не висіли портрети Сталіна. Підкреслювалась ідентичність Леніна і Сталіна. Цю тенденцію підтримувало партійне керівництво.

Культ особи Сталіна швидко став набувати рис російського національного характеру, який мав аж релігійний відтінок, адже ті почуття, які раніше проявлялися стосовно царя і руської православної церкви, тепер знайшли нову адресу: геніального вождя (крім геніальності, підкреслювали ще і його велич), який одночасно був ніби й наступником царя, і спадкоємцем Леніна та революції…

У 1937–1938 роках репресії стануть масовими: процеси над керівними партійними працівниками, державними кадрами, обезголовлювання Червоної армії, коли винищено було більше сорока тисяч кадрових офіцерів від командира дивізії і вище; одночасно розширювалася мережа жахливих концтаборів. Сталін не пощадив навіть своїх найближчих родичів і знайомих.

Щоночі по всій країні «чорні воронки» звозили в тюрми схоплених безневинних людей. Ніхто не знав, чи вціліє він, чи доживе бодай до ранку.

Повертатися в такий час у Країну Рад, про яку наче в насмішку співали, що «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек», було рівнозначно самовбивству. Це швидко збагнув Вертинський і дякував долі, що вона уберегла його від необдуманого кроку, не залагодила його повернення, де він під гарячу руку в кращому разі опинився б на Колимі…