Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Крім того, Вертинський і в еміграції остерігався, аби деякі факти з його біографії не стали відомими новій владі Москви та її каральним органам, що з точки зору тієї влади були, звичайно ж, контрреволюційними. («Контрреволюційність» – найулюбленіше звинувачення більшовиків, що вони його охоче тулять до всіх, хто хоч у чомусь не погоджується з їхньою політикою і думає не так, як вони.) Дізнавшись про такі факти з біографії Олександра Вертинського (а вони були і є), ті, хто засів у Кремлі, могли б не просто перешкодити його поверненню на батьківщину, а й взагалі зробили б це неможливим. Чи – що гірше, – при поверненні схопили б його як злісного контрреволюціонера, нестійкого взагалі елемента – з їхньої точки зору, політики та практики, – і запроторили б його у ті краї, куди й Макар не ганяв телят пасти – подібних прикладів було вже чимало. Тож Вертинський, роблячи все, аби повернутися додому, – в печінки вже в’їлася йому еміграція, та й майбутнього – це він добре вже розумів, – як артист на еміграції, поза своїм народом і мовою, він не матиме, – водночас і остерігався деяких фактів зі своєї біографії.

Ось хоча б один з них.

Якось в Одесі в жовтні 1917 року (за іншою версією, що близька до істини, це трапилося восени 1920 року) Олександра Вертинського, який тоді гастролював у Криму, пізно вночі – десь ближче до світанку, – негадано підняли з ліжка – холодного в холодному готелі…

Артист саме повернувся з виступу, був дуже стомлений, як вичавлений, не встиг поспати й годину, навіть уві сні здригаючись, бо чулися аплодисменти й вигуки «Браво!! Бравісимо!!!», як його безцеремонно підняли, зірвавши з нього ковдру, під якою він так і не встиг пригрітися… Схопившись, протираючи очі, що все ще злипалися, ніяк не міг збагнути, що за люди з’явилися в його номері серед ночі – і як вони взагалі могли проникнути в номер, адже він на ніч зачинив двері на ключ, – і що вони од нього, врешті-решт, хочуть?

Тоді в Одесі бандитів, здавалось, було більше, як самих одеситів, злодійської малини чи й просто різної підозрілої шантрапи, і всі тільки те й робили, що розбійничали та грабували мешканців славного міста, а тому від негаданих нічних візитерів можна було всього чекати.

– Господа, господа… – бурмотів артист, з трудом отямлюючись від перерваного сну. – У чому річ? Що за нагальна потреба серед ночі вриватися в номер і безцеремонно стягувати мене з ліжка, яке я так і не встиг ще нагріти і хоч задрімав, але дрижаків давав?…

Замість відповіді йому наказали – холодним владним тоном, що не допускав заперечень:

– Господин Вертинский! Следуйте за нами! И – без лишних разговоров!. Ах, вы устали? Мы так же, представьте, не с курорта прибыли! Ша-агом марш!!. Предупреждаем! Любая попытка к бегству или сопротивления окончится для вас плачевно… Господин… Как вас?

– Вертинський – принаймні ще був ним звечора.

– Шагайте вперед, господин Вертинский! Руки вам лучше предусмотрительно держать за собственной спиной!..

Так вони водили тих, кого заарештовували. Виходить, і його заарештували – за що?

– Ма-алчать!! Не разговаривать посредством языка!

Па-ашол!!!

«Дивно, – подумав він, – а як же можна ще «разговаривать», минувши язик?…»

Але промовчав. Вирішив за краще не провокувати і без того небезпечну ситуацію. Тим більше, в озброєних військових мова завжди коротка, тут вони дотримуються принципу Маяковського: «Тише, ораторы!.. Ваше слово, товарищ маузер!..» А втім, Маяковському було легше. І – простіше. Хоча… Та легкість і простота досить швидко приведуть його до кулі у скроню, пущеної власною рукою… А раптом йому хто допоміг її пустити? 25 жовтня Маяковський був у Смольному. Про Жовтневий переворот, названий ним Великою соціалістичною революцією, він писатиме: «Принимать или не принимать? Такого вопроса для меня (и для других москвичей-футуристов) не было. Моя революция. Пошел в Смольный. Работал. Все, что приходилось…» Щасливчик, що так йому припала до серця та революція. До всього ж він ще й ухитрявся залишатися футуристом. Правда, данина тогочасній моді, – з додатком нового слівця «комфут». Комуністичний футурист.

А він, Вертинський, комфутом (брр!!!) бути не захотів – чи ким там іще – от і довелося брати ноги в руки і тікати з Москви, поневірятися на Півдні… Остерігався червоних. А це вже й білі за ним прийшли – чим він їм не догодив? Хоча… Біла гвардія – це все ж таки краще за одеську шпану та Мишка Япончика…

Знав, що в Одесу, де влада тоді змінювалася чи не щоденно, увірвалися частини Білої армії, і офіцери-білогвардійці, вишколені й підтягнені, в хромових, добре начищених чоботях, що порипували, в портупеях із жовтої – чи не англійської – шкіри, в мундирах із дорогого сукна, повели його кудись подалі від вокзалу, як прийнято в подібних випадках казати, – «на запасні колії».

Гм… Запасні колії…

Коли б хотіли його, приміром, прикінчити – чи мали б таке завдання (хоча – за віщо?), то для чого б із ним так довго марудилися? Ніч темна, всюди пустка (одесити за добре зачиненими дверима тремтять за свої «жізні»), кокнути людину можна будь-де, на будь-якому п’ятачку – для цього ні часу багато не треба, ні особливого місця.

Йшов, перечіпаючись за колії (конвоїри теж перечіпалися і тихо, крізь зуби лаялись), а з душі раптом озвалася його давня пісня, присвячена його королеві Вірі Холодній. І йому захотілося проспівати пісню навіть своїм конвоїрам, і він тихо почав намугикувати: