Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

«До моїх скромних концертів, – згадуватиме він – звичайно ж не без скромності, – люди тяглися з різних причин – одним просто подобалися пісні, інших зв’язували солодкі спогади про минуле благополуччя, третіх притягувала та щемка і ниюча туга за батьківщиною, яка пронизувала всю мою творчість».

К мысу ль радости, к скалам печали ли

К островам ли сиреневых птиц —

Все равно, где бы мы ни причалили,

Не поднять нам усталых ресниц.

Мимо стекляшек иллюминатора

Проплывут золотые сады,

Пальмы тропиков, сердце экватора,

Голубые полярные льды…

Но все равно, где бы мы ни причалили,

К островам ли сиреневых птиц,

К мысу радости, к скалам печали ли

Не поднять нам усталых ресниц.

Ще на початку 1920-х років Вертинський зробив першу спробу повернутися в Росію. Перебуваючи тоді в Польщі, він звернувся до радянського посла П. Войкова. І навіть заповнив необхідні документи, але в проханні йому врешті-решт – без пояснення причин, – було категорично відмовлено. І ту відмову гордий співак ледве переніс, поклявшись більше ніколи не звертатися з подібними «дєлішками» до представників Радянської Росії. Поклявся і з часом забув про свою «страшну» клятву. Через кілька років, вже в Берліні, дізнавшись, що там перебуває радянська делегація Наркомпросу, оголосивши себе «добровільним вигнанцем», він зустрічається з А. Луначарським і прохає його, як главу делегації, посприяти його поверненню на батьківщину.

І знову з Москви – Луначарський запевняв артиста, що його «вопрос» вирішиться позитивно, – прийшла відмова. На той час Вертинський уже був всесвітньою знаменитістю і… І така відмова, наче якомусь безрідному бомжу, глибоко вразила артиста, який мав тонку натуру і не відзначався міцними нервами. І Вертинський дає другу клятву – ще «страшнішу» – більше ніколи-ніколи з подібними проханнями не звертатися до Москви.

Через роки доля – а вона у нього була на колесах, у салонах літаків, – закидає його в Китай, де артисту доведеться пробути вісім довгих років.

И вот мне приснилось, что сердце мое не болит,

Оно – колокольчик фарфоровый в желтом Китае.

На пагоде пестрой висит и приветно звенит,

В эмалевом небе, дразня журавлиные стаи…