Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

У якій би країні Європи Вертинський не виступав – як, між іншим, і в Америці, – чи не єдиною його аудиторією за рубежем була російська еміграція, що на той час розсіялася по всьому світу. Тому співак і змушений був переїжджати з країни в країну, а як тільки публіка насичувалася його піснями і вже не сприймала їх як щось нове й свіже, співак відразу ж зникав. Щоб виринути в іншій країні, де його піснями ще не наситились…

Згадуватиме:

«Мої пісні об’єднували всіх. Вони «розмивали» еміграцію, підточуючи крок за кроком їхні «переконання», ці нетривкі «будівлі без фундаменту», як розмиває море піщані береги. Моя органічна любов до рідного краю, вбрана у ясну і зрозумілу всім форму, пронизувала їх. Наскрізь. І ранила солодко і боляче… На моїх концертах одні плакали, інші хмурились, кривлячи роти. Треті іронічно посміхались. Але йшли всі. Адже кожен з них уявляв собі батьківщину такою, як хотів… А я ж співав про батьківщину!..»

Принесла случайная молва

Милые, ненужные слова:

Летний сад, Фонтанка и Нева…

Вы, слова заветные! Куда?

Здесь шумят чужие города,

И чужая плещется вода.

И чужая светится звезда…

Вас ни взять, ни спрятать, ни прогнать…

Надо жить и надо вспоминать.

Чтобы больно не было опять,

Чтобы сердцем больше не кричать…

Это было, было и прошло,

Все прошло и вьюгой замело,

Отчего так пусто и светло.

Що ж до іноземців, то вони відвідували його концерти здебільшого з простої цікавості, хоча така цікавість і коштувала надто дорого. У Парижі Вертинського слухали такі персони, як король Густав Шведський, Альфонс Іспанський, принц Уельський, Вандербільди, Ротшільди, а також знамениті кіноактори. Короновані особи не могли поскаржитись на одноманітність концертного життя – вибір у них був, і великий, але вони все одно йшли на концерти Олександра Вертинського, вважаючи його, як артиста і барда, на порядок вищим від інших руських артистів і співаків, а його мистецтво мало не гіпнотичним.

І що з того, що в залі знаходились іноземці – бодай і високопоставлені, Вертинський скрізь і всюди співав лише тільки російською мовою. Хіба що за рідкісним винятком. Так, наприклад, в Парижі Вертинський виконав пісні «Без жінок», «Пані Ірена», «Ревнощі», «Мадам, уже падає листя» та інші французькою мовою, яку він добре знав…

Після Америки Вертинський у 1935 році перебрався до Шанхая. Але й там туга за батьківщиною не полишала його. І це незважаючи на те, що нудьгувати йому не було коли – він був постійно зайнятий, просто завантажений роботою. Потроху почала змінюватися й екзотика у його піснях. Якщо раніше вона кликала слухачів рятуватися від одноманітності святом життя, безперечно, в якому-небудь «бананово-лимонном Сингапуре», де «поет и плачет океан», тепер вже не задовольняла. В його концертах все відчутніше проривається ностальгія, що не просто наповнює, а переповнює його пісні вже іншим, глибшим і значнішим почуттям. Він уже давно не той Вертинський, який колись вбирався в костюм П’єро, не підводить брови і не вибілює обличчя, – він виступає у строгому фраку, і його пісні такі само строгі, як і фрак. Він тепер виконує пісні, написані не лише на його власні слова, а й на слова інших поетів, співає російські та циганські романси.