Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Удвох їм майже не випадало бути.

Повернувшись до Москви, Віра успішно продовжує зніматися. На той час вона вже знялася у Бауера в шести картинах. Не знала вільної години – зйомки, зйомки – треба було годувати родину.

Вона більше часу проводила на зйомках, ніж удома. Він вже навіть тихенько ревнував її до синематографа – будь він неладен!

Дружині платили великі гонорари, вона вже зодягалася у кращих кравців, демонструючи зразки елегантності, стаючи законодавицею мод.[7]

Правда, левова частка гонорарів йшла на все нові й нові наряди – королева не могла двічі з’являтися у тому самому вбранні, тож доводилося купувати-замовляти все нові й нові вбрання, але… Скільки не купуй, а його все одне не вистачало…

Її труд був важкий, вільного часу не мала, але духом не падала, завжди була милою і дружелюбною і все так само вірно любила свого чоловіка. Популярність її росла. Якщо вона з’являлася на вулиці, її миттю оточував натовп захоплених поклонників, і це вже дратувало Володимира: «Не можу, – скаржився, – спокійно пройтися зі своєю дружиною».

А з Вірою Холодною у популярності вже тоді ніхто не міг зрівнятися. Відтоді й по наші дні кінокритики намагаються розгадати феномен: Віра Холодна не мала ні професійного досвіду, ні артистичної підготовки, і такий шалений успіх! Всі гадали: в чому полягає її успіх – в її незвичайній красі, чи вона наділена грандіозним талантом. Говорили, що Станіславський – сам Станіславський! – гадав побачити Віру Холодну в образі Катерини у п’єсі Островського «Гроза». Але Віра відповіла так: «Краще бути першою у кінематографі, ніж останньою у театральному Римі», – у театрі вона не почувалася упевненою у собі.

А причина, сьогодні вважають кінокритики, була простою: королеву чекали, і вона прийшла. Славу Вірі Холодній створив постійний образ «зраненої душі її героїнь, спокушених, ображених і покинутих – їх хотілося рятувати й берегти».

Чоловік, залишаючись удома, відчував себе ніби покинутим, ущербним, заздрив успіхові дружини. Принаймні ревнував її – до всіх і вся. До кіно, до режисерів, до акторів, з якими вона грала, до Олександра Вертинського, який тінню ходив за його дружиною.

Розповідали… Приходив чи не кожний день, сяде на стілець, дивиться на актрису і мовчить. І все пише пісні та присвячує їх Холодній. (Зізнаватиметься: «Я був тоді, як і всі, небайдужим до Віри Холодної».) А Вертинський як найнявся – ревнував Холодний, – присвячує його дружині пісню за піснею: «Маленький креольчик», «Лиловый негр», «В этом городе шумном…», «Где вы теперь?…»

Але все було в моральній чистоті, амурні відносини у них ніколи не виникали. Та в них і не було потреби.

Це була геніальна платонічна любов. Велика і всеперемагаюча.

І все тому, що Віра Холодна любила кіно і свого чоловіка, тож Вертинському нічого не залишалося, як просто стати її другом, що він і зробив.

Згодом ця дружба допоможе їм, коли вони – Віра Василівна та Олександр Миколайович – гратимуть у спільних номерах, і вона буде присутня у багатьох його романсах, що їх він їй присвячуватиме.

Це стане його пожиттєвою любов’ю, вірнішої за яку трудно знайти.

Свою любов він збереже до кінця життя.

А втім, їй, Вірі Василівні, залишалося у цьому світі прожити всього лише чотири роки.

Йому – сорок два роки.

І сорок два роки він носитиме в серці її образ.

Кожного разу, коли Вертинський приходив на Ново-Басманну, 24, чемно вітався і скромненько всідався на стільці, мовчав і тільки дивився – тим і тішачи себе, – на предмет свого обожнювання, у його душі раптом починала бриніти якась пісня. Спершу ледь-ледь чутно, а далі виразніше й виразніше, вона охоплювала всього його, і тоді йому здавалося, що то не тільки він співає, а разом з ним співає й увесь світ.