Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

До речі, із любою жоною, тобто законною, а не якоюсь там… мм… грішною. У купе вони удвох, двері замкнено зсередини на ключ, поїзд мчить у темряві ночі – чим, як не любощами, зайнятися молодому подружжю? Та й не залізний же він – молодий, здоровий, природа свого вимагає, а дружина кохана така зваблива – та за одні її очі все можна віддати!

– Любий, – ухилилася од його палких обіймів дружина, – я тебе розумію, але… зрозумій і ти мене… Хай якось уже іншим разом.

– Але ж у поїзді, який мчить щодуху… Попереду – довга ніч, це, зрештою, романтично… Ми ж удвох, нам ніхто до ранку не завадить.

– Я розумію, але… Хай якось уже іншим разом, – як затялась вона.

– Чому? – він був украй упантеличений. – Ми ж не якісь там… гулящі. Ми подружня пара, у церкві вінчана. Чи, може, в тебе, – в ту мить Володимира наче хто обухом по голові вдарив, – хто є?

– Ну, що ти, Володю!.. Як ти міг і подумати таке? Ти мій законний чоловік, а я твоя законна дружина – нікого у мене, крім тебе, немає і бути не може. Я однолюбка.

Обхопила його голову руками, пригорнула до своїх грудей, що так манили його, і він з насолодою вдихав пахощі її молодого спокусливого тіла.

– Просто я за час, що ми були в розлуці, дещо… відвикла від тебе. Потрібен час, аби я знову до тебе привикла. Ти мені здаєшся якимось вже іншим, не тим Володькою, якого я у чотирнадцятому році проводжала на фронт.

Він схопився, забігав, закрутився в купе і наче спалахнув… Але швидко й оволодів собою. І навіть зробив було спробу наполягти на своєму, але й вона стояла на своєму і лозою вивільнилася з його обіймів.

– Потім, Володю, потім…

До ранку вони лежали окремо, кожен на своїй вагонній лаві. І скільки між ними було простору – руку простягни, – але вони лежали непорушно, не спали і ніби час од часу зітхали. Проте ні він не зробив руху для примирення, ні вона – так і доїхали до Москви в одному купе, але ніби у різних поїздах.

– У тебе хтось є, – як вирок, виніс він, коли вони вже доїжджали до Москви.

– Клянусь Господом, крім дітей і тебе у мене немає нікого. Хіба ще кінематограф…

– А я кажу… У тебе завівся якийсь… полюбовник.

– Во-оло-одю??? – з жахом закричала вона. – Що за дикість? Я не вулична дівка, а твоя законна… Зрештою, мати твоїх дітей.

Володимир неохоче, – якось наче крізь зуби, – вибачився, і вони мовби помирилися (навіть обнявшись поцілувалися), але неприємний осад від ночі лишився в обох.

Потім у них все налагодиться – правда, на якийсь час, – будуть ночі подружньої любові, але… Тих радощів, тієї молодої всеперемагаючої любові, що була у них до 1915 року, коли вони насолоджувалися одне одним, відкривали одне одного, між ними уже ніколи не буде. Він в усьому звинувачуватиме її, а вона… Вона посилатиметься на кінематограф, який відібрав у неї і його, і сім’ю, заполонивши собою всю її, і вона з ним нічого не може вдіяти, адже кінематограф – то її життя.

– І мені, Володю, теж потрібна сім’я, діти і затишок у домі. І звичайно ж, ти. Але…

– Або – або!.. – як затявся він. (У таких випадках її бабуся казала: хоч ти кілок йому на голові теши!)

– Зачекай, я вже чула твій ультиматум. Послухай, зрештою, і ти мене. Я ще не все сказала. Маю виголосити ще кілька слів твоєї дружини…