Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

– Все одно завоюємо колись… Дарданелли.

– Не іронізуй. І взагалі, я стомився…

Заплющив очі і ніби заснув…

Віра побула біля чоловіка в госпіталі тиждень, потім ще один, ще. Їсти їй приносили з кухні, а спала у палаті біля чоловіка на вільному ліжку. І місяць біля дверей палати, у якій лікувався поранений прапорщик Холодний, а біля ліжка сиділа його дружина, адміністрації госпіталю довелося виставляти посилену варту, аби вберегти Віру Василівну від настирливих поклонників. Паломництво «хоч одним оком подивитися на саму Віру Холодну» не припинялося й на день. З одужуючих були створені дві команди, які, змінюючи одна одну, цілодобово несли вахту під дверима палати.

Володимир був шокований такою популярністю своєї дружини і хапався за голову.

– Боже, що може натворити з людиною якийсь там кінематограф! Всі хочуть подивитися на «саму Віру Холодну»! Хай їм трясця? Що вони у ній хочуть побачити? У тебе вже немає особистого життя, Віро!

– Така моя доля.

– Ти рабиня свого успіху!

– Інші про таке, як ти кажеш, рабство можуть лише мріяти, а на мене воно само звалилося.

Не просто було з медперсоналом. Якщо хворих варта ще відганяла від палати, то з лікарями й медсестрами було складніше – вони намагалися проникнути в ту палату, звичайно ж, «з обов’язку служби». Ще й обурювались, що варта їх не пускає. Не пускати медперсонал варта не зважувалась – а раптом вони й справді «з обов’язку служби», тож двері в палату не зачинялися.

Паломництво бажаючих хоч одним оком подивитися «на саму Віру Холодну» припинилося лише тоді, коли подружжя Холодних – на превелику радість адміністрації, – залишило госпіталь.

Як тільки чоловікові стало краще, Віра почала збиратися додому – хвилювалася за дочок, що їх полишила рідним, та й матеріальні труднощі підганяли – треба було заробляти гроші.

І тут виявиться, що Володимиру дають відпустку «по ранению», а за хоробрість – Віра аж у долоні захоплено ляскала, – нагороджують його Георгіївським хрестом і шпагою із золотим ефесом.

У Москву вирушили разом – щастю Віри не було меж. У дорозі вона турбувалася про чоловіка, як про малу дитину.

– Ти ж мій… герой, – казала, осяваючи його люблячою посмішкою. – Георгіївський хрест… Золота зброя… Та я про такого чоловіка, – весело сміялася, – і мріяти не могла.

Правда, дорогою до Москви вони чи не вперше посварилися, і якась маленька кішечка з гострими кігтиками між ними таки проскочила. Чотири з чимось роки їхнього подружнього життя, до осені 1915-го, між ними була лише злагода, а над ними, як писатимуть її біографи, завжди було безхмарне небо.

А тоді раптом і вигулькнули перші хмарки на їхньому сімейному небі.

І все почалося ніби на рівному місці.

Хоча…

Тієї ночі, коли вони поверталися до Москви і були у купе лише удвох (Віра, аби їм ніхто не заважав, закупила ціле купе), Володимир, добряче за війну знудьгувавшись за своєю дружиною-красунею, вирішив: ось і прийшла мить любощів…