Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Все будеш думать, очі, про вас…

Він ішов вже притихлими нічними вулицями Москви і співав. Вперше не для публіки, не за продані білети, а співав для себе одного, бо так хотіла його душа, хотіла й співала. І він з тим прагненням своєї душі нічого не міг вдіяти.

Співав, і мав від того незвичайне щастя – що хоч і пізно, але заспівав не для когось, а для себе, і на душі ставало легко, злагідно і трохи-трохи журно – так, як і годиться, коли пісня лірична і душевна. І ще здавалось йому… Ні, він був просто впевнений у тому, що пісню цю в Україні склали про неї, про Віру Холодну. І хай вона виникла в Україні за сотні й сотні літ до них, але все одно вона про його любов, про Віру Холодну – бо як же інакше?

Після демобілізації Олександр Вертинський з’явився на підмостках естрадних театрів, наче заново народившись. Публіки тоді він все ще боявся і нічого не міг зробити зі своїм страхом. Його наче хто силоміць тягнув на сцену, відчував, що створений для публічних виступів, що все буде добре, він завоює кляту естраду, але… Але почуття страху його не залишало, і він не міг з ним нічого вдіяти. Аби хоч якось сховати свій острах, Олександр Миколайович співав у костюмі і гримі П’єро. Виконував пісеньки-новели, де неодмінно був сюжет – переважно «сердцещипательный», і називав їх «арієтками П’єро».

Виконував блискуче і своєрідно. Це було навіть щось нове на естраді тих часів. Тож і не дивно, що до молодого виконавця у костюмі П’єро з «арієтками П’єро» швидко прийшов успіх.

Персонаж, про який далі піде мова, виник у середині ХVII століття, як тип спритного слуги, котрий будь-що домагається своєї мети, прикриваючись добродушністю, таким собі недалеким хлопцем, вдаючи з себе простачка – наївного й буцімто обмеженого, тоді ж як насправді він хитрун при своєму умі і все на свій ум до ладу кладе.

Ім’я йому – П’єро.

Виконавець цієї ролі виступав без маски, але неодмінно обсипав обличчя борошном – маскуючи ним свою хитрість, і носив широку селянську сорочку. Його прототипом був Педроліно з італійської комедії дель арте (або комедії масок) – удатний, винахідливо-меткий, але попри все він частенько вскакував у клопіт, плохував й іноді потрапляв у дурні.

Такий спочатку був і П’єро.

Правда, пізніше він почне грати роль здебільше сумного, зажуреного коханця, якому не щастить – такого собі суперника Арлекіна. У нього складається традиційний костюм – біла сорочка з жабо, з великим ґудзиком, широкі білі панталони, на голові – гостроверха шапочка. Таким він і зображений на відомій картині Антуана Ватто Жіль – Лувр, Париж.

З роками, а точніше, з 1819 року, себто майже сто років тому, на сцені паризького театру «Фюнамбуль» мім Батист Лебюро переосмислить старий образ П’єро і створить новий – нещасливого закоханого, усіма відкинутого і зневаженого. (Образ Лебюро чудово представлений у фільмі Марселя Карне «Діти райка», 1944).

На кінець XIX століття П’єро стає одним з найпопулярніших персонажів – особливо на початку XX століття. Він зображений на картині Поля Сезанна «П’єро й Арлекін» (1888), на портреті Всеволода Мейєрхольда в ролі П’єро в «Балаганчику» О. Блока, на подвійному автопортреті Олександра Яковлєва (Арлекін і П’єро, 1914), в постановці Мейєрхольда. Але найбільш ностальгійний образ П’єро був створений Олександром Вертинським у його піснях. Широку популярність також отримав поетичний цикл із 50 віршів бельгійця Албера Жіро «Місячний П’єро», і то завдяки Арнольду Шенбергу, який поклав його на музику у 1912 році.

А ось яким він виступає у драмі Олександра Блока «Балаганчик»:

Неверная! Где ты? Сквозь улицы сонные

Протянулась длинная цепь фонарей,

И, пара за парой, идут влюбленные,

Согретые светом любви своей.

Где же ты? Отчего за последней парою

Не вступить и нам в назначенный круг?

Я пойду бренчать печальной гитарою