Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Співак був так перенасичений подібними листами, що просто викидав їх.

І разом з тим його виступи викликали не тільки захоплення, але й обурення. Наприклад, у Києві, на концерті, якийсь педагог вискочив за бар’єр ложі і закричав, як заволав: «Молодь!!! Не слухайте його! Він закликає вас до самовбивства!!!»

Але молодь зі сміхом стягнула того крикуна з бар’єра ложі.

Успіх з року в рік наростав, ширився, вся імперія була в захопленні від Вертинського та його шансоньєток. У жовтні 1917 року у Москві з’явилися величезні афіші «Бенефіс Вертинського». Білети були продані за годину – неймовірний, до того нечуваний успіх. Концерт відбувся 25 жовтня (за новим стилем 7 листопада, в день більшовицького перевороту, що пізніше ними буде названий Великою Жовтневою соціалістичною революцією).

Вертинський виступав у чорному костюмі свого улюбленого П’єро…

Згодом він згадуватиме:

«Москва буквально задарувала мене! Все фойє було заставлене квітами і дарунками. Великі настільні лампи з фігурками П’єро, бронзове письмове приладдя, срібні лаврові вінки, духи, каблучки, персні з опалами і сапфірами, вишиті диванні подушки, гравюри, картини, шовкові піжами, кашне, срібні портсигари і таке інше, таке інше здавалося в контору театру, а квіти ставили у фойє прямо на підлогу, так що публіці не було навіть де стояти…»

Нічого подібного до того Москва не бачила. Вертинський став кумиром жінок, хоч його тоді й називали (обзивали?) «хворобливою і порочною (добре, що хоч не розбещеною) квіткою руського декадентства».[8] Та й не тільки писали, таким Вертинського тоді бачили, таким він здавався (а чи був він тоді насправді таким, того ніхто не знав, і в цьому теж була своя загадка і свій, як французи кажуть, шарм – привабливість, чарівливість, а все це блискуче діяло на імідж артиста).

Насправді це враження було хибним, оманливим, його артист вміло натягував на себе, наряджався в нього. Насправді маска П’єро просто «одягалась» артистом, і одягалася через страх перед публікою. «Щоб сховати свою ніяковість, полохливість і невпевненість, я співав у таємничому «місячному» напівмороці», – через роки зізнаватиметься артист.

…І новоявлений співець і творець арієток «швидко стане популярним».

Швидко після того, як він з’явився на естраді. Але до естради, до того «швидко став популярним» шлях у нього був не швидким, не прямим і не коротким…

До себе самого, до свого творчого «я», оригінального і своєрідного, тільки йому притаманного, Олександр Вертинський йшов методом проб і помилок, намацуючи свій стиль знову ж таки методом знахідок і втрат.

Почалося все з невдачі. Згадаймо. У 1913 році, нікому невідомий, ще, власне, не маючи й артистичного досвіду, він намагався поступити до художнього театру, але його забракував Станіславський. Згодом, як обида вщухне, він навіть з гумором розповідатиме про той свій невдалий крок до музи комедії Талії.

– Самим Станіславським я був забракований – поталанило ж мені! Самим Костянтином Станіславським, він же Алексєєв, актором, режисером, педагогом, теоретиком театру, основоположником Товариства мистецтва і літератури, реформатором – великим! – театру. Який сформулював метод свідомого оволодіння підсвідомими творчими процесами, перевтіленням актора в образ. І за віщо він мене забракував? За якусь там букву «р» – хай він здоровий буде!..

Вертинський з тих проб вилетів, як ошпарений – справді, невже він думав своєю гаркавістю ощасливити театр Станіславського? Самого Станіславського! А потім, коли заспокоївся, до нього повернулося звичне йому почуття – рятівне при тому, – гумору.

– Справді, – казав сміючись, – вирішив ощасливити театр Станіславського своєю гаркавістю. Чи то пак, ґрасируванням на французький лад! Ач, чого захотів! Добре, що Станіславський, сам великий Станіславський, викрив мій підступний намір проникнути в Художній театр!

І вирішив свою ваду – гаркавість, – перетворити на свого союзника. У боротьбі, звичайно, за оволодіння естрадою. І це йому згодом блискуче вдасться.

У кіно в нього тоді складалося краще, але на кіно він чомусь не покладав особливих надій. Та й кіно німе, хто в німому кіно може знати, гаркавить артист Вертинський у житті чи не гаркавить? Його покликанням було не кіно, а театр – це він відчував і був на правильному шляху. Ось тільки як завоювати ту естраду?

Після розформування санітарного поїзда, коли демобілізований санітар Вертинський прибуде до Москви, він почне наполегливо шукати собі роботу. Власне, місце на естраді. Своє, неповторне.

Шукав, шукав і знайшов. У театрі мініатюр Арцибушевої.