Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Под окно, где ты пляшешь в хоре подруг!

Нарумяню лицо мое, лунное, бледное,

Нарисую брови и усы приклею,

Слышишь ты, Коломбина, как сердце бедное

Тянет, тянет грустную песню свою?

Здавалось – після 1914 року, коли все «валилося з рук» Російської імперії, – час був не зовсім відповідний для появи на російській естраді П’єро, чужого загалом персонажа-пересмішника для слов’янського менталітету. Та ще за таких політично несприятливих моментів. І тим більше для того, аби, експлуатуючи чужий образ, створити собі артистичну кар’єру.

У 1915 – 1916-ті роки в розпалі тривала Перша світова війна, нікому в принципі не потрібна. Ситуація була більш ніж безпросвітною. Росія борсалась у світовій бойні, в її міста і села йшли з фронтів похоронки, армія відступала, несучи тяжкі втрати, люди втрачали віру в завтра, в умах, як тоді писали, «владарював розбрат» і взагалі – незлагода, відчай, зневіра. Про «світле завтра» ніхто й не заїкався – вціліти, вижити сьогодні, а там… Там, як Бог дасть. Якоїсь будучини не було й на обріях, вона навіть не передбачалася, як щось нездійсненне.

Здавалось, що людям було не до якогось-там П’єро і взагалі – не до естради. А бач, яка справа – в Москві за повного хаосу й розладу яскраво і стрімко зійшла зоря артиста Вертинського, котрий до того ж виступав не десь-там на престижних сценах, а в другорядних театриках та кабаре, де здавалося, крім нидіння, нічого артисту й не світило.

А він так упевнено й успішно виходив щовечора на сцену – високий, дебелий, вдатний з себе і безперечно вродливий, якоюсь не чоловічою вродою, дещо навіть жіночною…

Виходив у білому атласному балахоні і панталонах, з обличчям, що було густо наквацьоване білилами.

Чорним гримом виділені очі – якісь жалісливі, страдницькі, крутий вигин брів…

І це дивне створіння починало співати.

А втім, його спів був швидше схожий на речитатив – наспівне декламування, що ритмічно та інтонаційно наближається до декламації, яку артист промовляв співучим голосом.

До того ж, не вимовляючи букву «р», артист, – що було в принципі протипоказаним для артиста, – досить таки гаркавив. Чи, як писали, ґрасирував, вимовляючи звук «р» на французький лад, що для слов’янського вуха не вельми милозвучно.

Та й були в нього загалом не пісні, а якісь… пісеньки. І якісь дивні, щоб не сказати, химерні. Чи – химеруваті.

Ось таким тоді з’явився на кону, в театриках і кабаре Олександр Вертинський, з’явився і…

І здобув славу.

Правда, успіх, що межував зі скандалом. Але для естрадного виконавця скандал – живильне середовище, у якому він росте і стає відомим, навіть шалено популярним. З’явилися портрети «П’єро»-Вертинського у вітринах магазинів, посипалось видання нот, а преса, що несамовито цькувала співака, тільки створювала йому рекламу. Ту рекламу, яку і за великі гроші неможливо купити. Успіх був грандіозний, наче з неба упав. Білети розкуповувалися чи не за тиждень наперед на виступи Олександра Вертинського. Зала шаленіла від захоплення, на сцену, де він виступав, носили корзини квітів, біля входу до театру його незмінно чекав збуджений натовп поклонників.

Студенти і курсистки переписували вірші Вертинського, розкуповували ноти і розвозили їх по всій Росії.

Артист отримував на день чи не по півсотні листів. Всі вони починалися стандартною фразою: «Коли ви відкриєте цього листа, ви будете дуже подивовані… Але тільки прошу вас, не смійтесь…»