Розділ «XVII»

Уренгой, як виявилося, практично не змінився. Я діяв за планом: щоб не гаяти часу, відразу знайшов книжковий магазин і купив карту району з автомобільними шляхами, оскільки навіть приблизно зараз не знав, в якому боці Гачилівка. Вказувалися найменші населені пункти. Гачилівки не було ніде. Я кілька разів переглянув карту і переконався в цьому. Напевно, вона вже не існувала навіть на папері. А от Полхов, про який казав Анохін, знайшовся. Працюючи в будзагоні, я ніколи не чув про це село. Мабуть, воно розкинулося недалеко від Гачилівки. Принаймні там губився останній слід Мішки-шамана, і я вирішив почати саме звідти. Тому, перекусивши в якійсь досить брудній їдальні, я дочекався нарешті автобуса на такому ж брудному автовокзалі й за годину жахливої їзди прибув до Полхова.

Полхов виявився звичайним для тих місць селом з дерев’яними, далеко розкиданими одна від одної хатами, широкими вулицями, якщо їх узагалі можна було так назвати, та кричущим безлюддям. Я брів селом, озираючись на високі паркани, і гадав, звідки б розпочати свої пошуки. Село простягалося далеко. А вкінці, за хатами та полем, височів ліс. Якщо Гачилівка десь поблизу, то, скоріш за все, в тому боці. До того кінця села я і вирішив дістатися, розраховуючи, що дорогою знайдеться хтось, з ким я міг би зав’язати розмову і про щось довідатися. Кілька разів зустрічав жінок, які підозріло зиркали на мене, безпомильно розпізнаючи в мені приїжджого. Тут мешкали прості люди, думки яких, як правило, написані на обличчях. Тому я все більше сумнівався, що знайду когось відвертого. Та я помилявся, навіть не підозрюючи про несподіванку, що чекала на мене. Хати траплялися дедалі рідше, а біля вузенького каламутного потічка з’явилася велика дерев’яна споруда. За кількістю розкиданих поруч з нею обрізків дощок вгадувалася пилорама. А те, що мені довелося почути за кілька хвилин, подіяло, наче грім серед ясного неба, і викликало в мене напад божевільних радощів.

— Зенько, курча мать! Скільки я просив не розкидати по рейках отого дрантя або хоча б прибирати! — горлав хтось за перекошеними розчиненими ворітьми нашою, рідною. — Я ж тебе як людину просив! Дограєтеся, хлопці, дограєтеся, що хтось капітально потравмується…

Першої миті я остовпів, а далі мало не побіг у розчинені ворота, наче боявся, що той, хто щойно так голосно сварився, міг кудись зникнути. Там стояло четверо чоловіків. На мене, що так зненацька заскочив досередини, всі раптово озирнулися, а той, хто щойно горлав, напевно, старший, не дуже привітно кинув мені з жахливим українським акцентом:

— А тебе чево?

— «Чєво-чєво…» — передражнив я. — Почув несподівано, що свої, та й прибіг! Хлопці, ви звідки тут узялися?

— Ми-то знаємо, звідки, а ось ти звідки такий?

— Та я щойно приїхав… — переводячи подих, я присів на купу дощок. — 3 Франківщини я. До речі, звати Юрієм. А ви що, працюєте тут?

— Таж бачиш, не гуляємо, — відповів той самий невисокий вусатий чоловік середніх років.

Виявилося, що всі вони зі Львівщини і вже другий рік працюють тут за контрактом, вахтовим методом. Вусатого звали Петром, і він справді був у них за головного.

— Ну, мужики, мені вас сам Бог послав, — від душі сказав я. — Розумієте, я також працював тут п’ятнадцять років тому і тепер приїхав розшукати одну людину. Уявіть собі — нікого тут не знаю, навіть не уявляю, з чого починати. Хлопці, ви хоч дозволите у вас сумку лишити і переночувати? Гадаю, що буду тут кілька днів. Ну, самі знаєте, зі своїми воно якось спокійніше…

— Та ради Бога… — сказав вусатий, який на той момент уже трохи зм’як.

Інші мовчки виказали згоду.

— Але май на увазі, — попередив Петро, — роботи в нас немає. Ми, як то кажуть, тут усі при своїх інтересах, отож зразу попереджаю, мусиш розуміти.

— Та здалась мені ваша робота! — відповів я. — У мене і своєї вистачає. Мені б тільки куток на ніч. Та, може, що порадите. Ви ж, кажете, другий рік тут…

— А кого ти шукаєш? — запитав молодший, чорнявий, як виявилося, той самий Зеник. — Може, ми знаємо?

— Може, й знаєте, — сказав я. — Був тут, у селі, такий старший уже чоловік, Мішка на прізвисько «шаман». Мішка-шаман. Не чули?

Я з надією подивився на них. Вони майже одночасно знизали плечима: — А що він тут робить? Як його прізвище?

— Не знаю, — сказав я. — Мішка-шаман, ось і все.