Розділ «IX»

Було ще досить рано, але Світлана відразу відчинила двері, зібрана й бадьора, вдягнута у той самий просторий спортивний костюм. І, звичайно ж, неодмінні окуляри. Але тепер уже вона усміхнулася мені, вітаючись, та знову ледь помітно — самими губами.

— Ви не втрачали часу дарма, — сказала вона, пильно подивившись на мене.

— Звідки ви знаєте?

— Видно по вас, — пояснила вона, — ви дуже змучені розумовою роботою, проте ваш вигляд уже не такий безнадійний, як минулого разу.

— Тільки завдяки вам, — сказав я, — та, якщо чесно, я мало чого досяг. Мені знову потрібна ваша допомога.

Я відмовився від запропонованого чаю, і ми сіли за столик у тій самій кімнаті. Я витяг свій листок з нотатками і довго розповідав їй про свої спогади, роздуми та можливі підозри. Світлана слухала мовчки, не перебиваючи, і весь час переглядала мої записи. Коли я закінчив, вона сказала:

— Ну, це вже щось. Ви добре попрацювали. Тепер, я гадаю, можна накреслити якийсь план більш спрямованих дій.

— Ви відчуваєте, де може бути причина? — я з надією подивився на неї.

— Ні, я не можу цього відчувати, але бачу ймовірніші напрями, за якими потрібно вести пошук. Отож слухайте, що я думаю з приводу розказаного вами. По-перше, я зрозуміла, що шукати щось на роботі зараз недоцільно. Цікавішим у цьому плані видається ваше особисте життя. Випадок, на який падає ваша головна підозра, можете відкинути. Я маю на увазі ту історію про хлопця.

— Як? — здивувався я.

— Дуже просто. Цей випадок, на мою думку, не є причиною, але, ймовірно, може бути наслідком того, що сталося. Мабуть, коли ви стали перешкодою на шляху стосунків матеріального з нематеріальним, через вас якимось чином мусив відбутися перший зв’язок. Ну, як вам доступніше пояснити? Ви метеоролог. Уявіть собі грозу. Коли в небі накопичується електричний розряд, він рано чи пізно має перейти в землю, те, що ми називаємо блискавкою. І ось в землю вкопано високий стовп. Ви розумієте, що блискавка вдарить неодмінно в нього. Збагнули? Розряд будь-що перейде в землю, але завжди через місце найменшого опору, яким і є той стовп. Не буде його — вона вдарить у дерево, в будинок, у людину врешті, яка не знає, що не можна стояти під час грози серед поля. Ось і ваш Семен виявився місцем найменшого опору, отим «стовпом», бо в дитинстві мав такий дивний випадок. Тому перший зв'язок з вами і відбувся через нього. Повірте, він однаково б відбувся, навіть якби не було у вас ніякого Семена. Тоді це сталося б якось по-іншому, оскільки ви вперто стоїте на шляху тих стосунків, про які ми з вами говорили. А щодо вашої підозри можу вас запевнити — ви не під гіпнозом. Я передбачала такий варіант і своїм першим сеансом насамперед перевірила це.

А про вашого собаку, який загинув влітку під машиною, — я повинна подумати. Тут дещо складніше. І хоча минуло вже досить часу від моменту цієї події, виключити її я наразі не можу. Тут можливі варіанти. Цей випадок ми поки що відкладемо, не скидаючи з рахунку.

Ідемо далі. Ваша колишня подруга. Досить значна сторінка в житті, доволі значуща подія. А втім, її можна було б відкинути за давністю часу, якби не одна обставина. Я маю на увазі, в першу чергу, не випадок з хворим псом та бутербродом, а той самий телефонний дзвінок і вашу останню коротку розмову, яка, можна вважати, передувала всім дивам. Це серйозна зачіпка, і за цю ниточку ви обов'язково мусите потягнути, а куди вона нас виведе — побачимо. Тим паче, що на цій сторінці вашого життя все ж таки фігурує, хай навіть епізодично, чорний пес. Можливо, тут і криється розгадка? І дослідити це буде неважко, хоча, напевно, й не дуже приємно для вас.

Але найцікавішою, на мою думку, є ваша рушниця. По-перше, купівля її збігається в часі з виникненням цієї, як ви кажете, чортівні. А по-друге — і це головне, — її історія. Як я розумію, ви придбали річ не нову. Хтось користувався нею до вас. Можливо, у неї був не один власник. Розумієте? До вас потрапила річ зі своїм минулим. І оскільки кожен об’єкт матеріального світу пов’язаний з нематеріальним, не виключено, що і в неї існують якісь налагоджені раніше зв’язки з нематеріальним світом, до яких тепер стали причетні й ви. Але, хочу вам нагадати, — це лише версія, один із десяти, а може, й ста можливих варіантів.

При слові «ста» мене знову почав охоплювати відчай, і, помітивши це, Світлана поквапилася мене заспокоїти.

— Зараз не час для розпачу, — сказала вона, — останні два варіанти здаються мені більш імовірними. Почніть з того, який є технічно простішим. Мусите зустрітися і поговорити з Жанною. А тепер, коли ви відпочиватимете, я накидаю на папері, що повинні в неї з’ясувати. Спробуйте це зробити, вам ліпше знати як. Якщо ж цей варіант виявиться неперспективним, візьмемося за інший. Через вашого друга, я думаю, можна дізнатися, хто володів рушницею до вас.

— Напевно, — погодився я, — але моя рушниця випущена 1907 року, ще й в іншій країні. Ви уявляєте собі, скільки людей за цей час могло володіти нею? Ви уявляєте, наскільки важко, та що там важко, неможливо це з’ясувати?

— Так, це складно, — відповіла Світлана. — Але хоча б останнього її власника ви можете встановити. Тож зробіть це, а далі побачимо, чи потрібно шукати інших. Принаймні будемо на це сподіватися.

Я стояв у будці й тер лоба телефонною слухавкою. Години, проведені зі Світланою, зробили свою справу. Я знову був свіжий, працездатний, готовий протистояти псові. Напевно, тому і відчував хвилювання перед зустріччю з Жанною, адже до мене повернулися почуття та емоції, відмінні від жаху. Я думав, як зробити краще — зателефонувати чи з’явитися без попередження. Останнє могло бути недоречним. З іншого боку, зателефонувавши, я міг дістати від неї таку ж відповідь, яку нещодавно дав їй. Це мене не влаштовувало. Будь-що я повинен переговорити з нею, щоб з’ясувати потрібне. І я повісив слухавку.