Розділ «XII»

Чорний пес, натягуючи ланцюг, заходився в несамовитому гавкоті. Підозріло подивившись на нього, я піднявся на невисокий ґанок старої хатини і постукав у перекошені порепані двері. Останні події примушували мене дивитися підозріло на всіх чорних псів. Цей був відповідних розмірів, але мав яскраво-білий «галстук» на грудях і очі його блищали. Невдовзі за дверима почулося старече човгання, і вони розчинилися. В сінях стояв сивий зігнутий чоловік і з-під зморшкуватих повік уважно дивився на мене, наче намагався дізнатися поглядом, хто я такий і для чого з’явився.

— Добрий день, — привітався я, назвавшись та передавши привіт від Антоновича, — можна до вас?

— Заходьте, якщо справді до мене, — відповів старий, — тут і розповісте, які справи занесли вас до цієї Богом забутої оселі.

Повернувшись до мене спиною, старий хотів іти вперед, але несподівано загальмував і оглянувся. Його обличчя раптово зблідло, і він, напевно, впав би, якби не схопився рукою за двері. Я миттєво підскочив і схопив його за вільну руку. Нарешті він намацав ногами опору, і я відчув, що можу його пустити.

— Хухх… — старий перевів дух і зробив якийсь неясний рух долонею перед очима. Йому все-таки ще було погано. Від такої несподіванки я злякався. Зараз він упаде, і що тоді робитиму? Куди побіжу по «швидку» в цьому глухому селі? Але він не впав. Ми увійшли до світлиці з маленьким віконцем. Хата ще старого типу. Я посадив його на лавку, розстебнувши сорочку на грудях, затертий комір якої був застібнутий під саму шию, і дід знову уважно подивився на мене. Безперечно, він хворів — зігнуті плечі, бліде обличчя, згаслий погляд… Усе свідчило про те, що він поки що уживався з якоюсь довготривалою хворобою. Щоправда, зараз його погляд висловлював якесь здивування, наче старий не чекав від мене такої спритності.

— Ой, дякую, — прокректав він, — зараз відсапаюся. Старість — не радість.

Помалу дід віддихався і знову запитливо подивився на мене.

— То що, кажете, живий ще мій давній друзяка? Може, ще й по лісах лазить? — запитав дід.

— Аякже, лазить, ще й досить спритно. Навіть декому з молодших фори дасть, — відповів я.

— А я от більше в хаті сиджу, бракує вже сили, — він схилив голову набік і подивився на мене.

— Хочу розпитати вас про одну давню історію, — почав я. — Антонович радив звернутися до вас, адже ви живете в селі ще зі старих часів, пам’ятаєте людей. Був тут у вас такий — Антін Гаркуша. Чи могли б ви розповісти мені про нього? Особливо про те, що сталося з ним останнім часом.

Надворі збирався перший весняний дощ. Низькі хмари вкрили все небо, і в хаті ставало дедалі темніше, але я відразу помітив, як змінилося обличчя старого, коли я назвав це ім’я.

— А чому ви цікавитеся цією людиною? — після невеличкої паузи спитав він, пильно до мене придивляючись.

Замість відповіді я витяг із сумки розібрану рушницю.

— Я купив її близько півроку тому, — сказав я, зібравши рушницю та поклавши на стіл, — кажуть, що раніше вона належала йому.

— Я вам того не можу сказати, — він без зацікавлення подивився на рушницю, — якби я був мисливцем, то, можливо… а так вони всі для мене однакові.

Старий провів рукою по стволах і замислився.

— А ви вірите в Бога? — несподівано запитав він.

— Не знаю, — розгубився я, — ніколи над цим не замислювався.