Розділ «XVII»

Він відчепив здобич і обтрусив, надаючи товарного вигляду. Глухар був справді розкішний.

— Дякую, — сказав я. — Однак він мені зараз не потрібен. А вам що, не шкода продавати? Я, повірте, свою чесно здобуту качку ніколи б не продав!

Довелося пояснити йому, що в місцях, де проживаю я, полювання не є джерелом здобутку м’яса, оскільки кошти, витрачені на дозвільну систему та боєприпаси, за відносної обмеженості запасів дичини роблять його лише своєрідним спортом, захопленням. Це було для нього більш ніж дивним. Зав’язалася розмова. Для солідності я показав йому і свої мисливські документи.

— Ну, ти даєш! — здивувався він. — На себе — аж два документи, на зброю — окремий, а це що? Контрольна картка здобутої… Не зрозумів, у вас що, кожну застрелену качку треба записувати? Ну-ну… Розповім мужикам — не повірять. Просто як снайпер на війні! Що, може, й на пса документ маєш?

— І на пса мав, — відповів я. — Тільки загинув мій пес, під машину потрапив.

— Ну, це шкода, — погодився він. — Цінний пес — річ необхідна. Н-да… І що, за все це платиш? І б’єш дві нещасні качки за день, та й то, якщо пощастить…

— Аякже…

— От дивак, — сказав він, — то чого ж ти ходиш?

— Для задоволення… — я знизав плечима.

— А… — протягнув він. — Були тут такі — мужики розповідали, — восени прилетіли якісь німці до центрального мисливського господарства, заплатили п’ять тисяч доларів, застрелили з вишки ізюбря і полетіли назад. Забрали тільки роги! Усе м’ясо лишили. Уявляєш собі? Також, видно, для задоволення. Паря, ти прикинь — п’ять кусків зелених за саме задоволення! То і ти в себе там щось схоже робиш? Глухарів у вас немає, ізюбрів, напевно, також, то ти від качки собі дзьоб лишаєш на пам’ять, а м’ясо не їси…

Він засміявся.

— М’ясо їм, — сказав я. — Це вже ви перебільшуєте.

— Ну то купи глухаря!

Обличчя його раптово палахнуло радістю, наче він вигадав щось геніальне:

— Слухай, а давай я влаштую тобі, як німцям! Полювання на токовищі! Як ти там казав — тумаа-а-н, і глухар токує… Га? Для задоволення. Ну, п’яти тисяч зелених ти, мабуть, не маєш, та й глухар — це не ізюбр, але… — він подивився догори. — Во! За п’ять тисяч «дерев’яних» заведу тебе на місце. Погодься, це ж копійки! А там уже все від тебе, як то кажуть… Побачим, який ти мисливець!

Я вагався лише мить. Випадала нагода в надійному супроводі потрапити до Гачилівки і повернутися назад. Мені конче потрібно було потрапити в хатину на краю колишнього села і, можливо, в сарай, де свого часу стояла циркулярка, або в те, що від них залишилося. Справді, ще за тих часів ці будівлі вже помалу розсипалися, а те, що розповів мені Васюха, робило мої шанси щось відшукати взагалі мізерними. Чи вдасться побачити там щось таке, що матиме для мене цінність? Не було ніякої гарантії, але інтуїтивно я відчував, що повинен туди потрапити. Напевно, це було останнє, що я міг би зробити тут, у Полхові, для виконання свого завдання. Простий, хоч і дещо грубуватий місцевий мисливець не викликав у мене особливої антипатії, хоч і не відмовлявся поглузувати з мене, та й міг виявитися корисним і в моїй основній справі. Що й казати — звільнившись хоча б на якийсь час від свого жахливого переслідувача, я хоч трохи вдихнув життя, дістав здатність сприймати щось інше, і мені схотілося… Може, ніколи в житті не буде в мене такої можливості потрапити на глухарине токовище, оспіване Аксаковим, Тургенєвим та багатьма іншими. Я знав, куди повернуся за кілька днів, і відчував свою перспективу у разі, якщо не зможу вчинити чогось радикального. Можливо, це глухарине полювання буде останньою радістю у моєму безтолковому житті? Я не міг собі відмовити.

— Згоден, — сказав я. — Умови контракту прийнято. Тільки бажано з часом не затягувати.

— Яке «затягувати»? — здивувався він. — От завтра й підемо. Лягай чимраніше спати. Зустрічаємося завтра ось тут о п’ятій ранку. Дам тобі свою рушницю… Звичайно, не «Зімсон» і навіть не МЦ, але глухаря свого застрелиш, обдереш пір’я та дзьоб на пам’ять, а м’ясо — ну гаразд уже, лишиш…

Він і далі глузував з мене. Напевно, це було в крові в усіх сибіряків.

— Не переживайте, — сказав я, — оцього вже глухаря я вам не лишу, хай би тільки вдалося.