Розділ «Епілог»

І ось перед моїми очима знову зринула картина, яку я бачив втретє за життя. Взагалі, якщо бути відвертим, мені доводилося бачити її частіше, щороку. Але саме так я бачив її до цього тільки двічі.

Вперше це сталося в тому жахливому сні з трагічним безглуздим кінцем, який я спостерігав, наче не бачений досі приголомшливий фільм. У сні, що виявився своєрідним подарунком долі. І, без перебільшення, врятував мене. Він починався саме з такої картини.

Вдруге щось подібне мені довелося бачити вже в реальному житті. Але дійсність так перегукувалася з тим незабутнім страхітливим сном.

Ось тепер я бачив її втретє. Але зараз я не спав, це факт. І — ніяких асоціацій з чимось неприємним.

Була тепла весняна погода. Майже по-літньому припікало сонце. Цвіли вишні, обсипаючи землю. В саду між деревами натягнутий мотузок, і струнка білява жінка розвішувала на ньому випрану білизну. Легенький вітерець роздував її тоненьку сукню. І тут, під першим по-справжньому весняним сонцем, хотілося сидіти і дивитися без кінця. Це було прекрасно.

На столику в саду переді мною лежав розгорнутий фотоальбом. Іноді я відчував бажання туди заглядати, от, припустімо, як зараз. На розгорнутій сторінці наклеєна одна досить цікава фотографія. Я стояв на тлі мальовничого осіннього пейзажу на узліссі, спершись на свою славнозвісну рушницю. Звичайне, здавалося б, мисливське фото. І разом з тим у ньому стільки дивного! Я чомусь був убраний у якийсь цікавий одяг, якого тепер не носять, і мав на голові мисливського капелюха, прикрашеного пір’ям. Біля мене стояв чоловік, якого я ніколи не знав. Його вбрання також виглядало дивним, не по моді, і на голові був такий самий капелюх, прикрашений ще вишуканішим пір’ям. Чоловік старших років мав надзвичайно пихатий вигляд. Так само, як і я, він спирався на рушницю, але однією рукою, поклавши другу на моє плече. І навіть на такій старій та вицвілій фотографії з наших поз та виразів облич неважко було здогадатися, що ми не друзі, що він пан, а я його слуга, хай навіть улюблений. Та найдивовижнішим у цій фотокартці було інше — її зробили ні багато ні мало понад шістдесят років тому, тоді, коли мене ще не було на світі. Мені подарував її мій новий знайомий Збігнєв Влодзінський з польського міста Гданська, який ніколи б не повірив у те, що насправді я не маю ніякого родового стосунку до людини з фотографії. До симпатичного вусатого хлопця в мисливському капелюсі, який дивився на мене весело і навіть хвацькувато. Саме так, як і повинен був виглядати той, хто наводив лад у лісах ясновельможного графа.

І раптом я почув тихе скавучання десь унизу, біля своїх ніг. Пес чорної масті сидів і, піднявши морду, дивився просто мені у вічі. Він був ще малий, але в нього вже завзято стояли вушка і тугим кільцем згортався хвостик. Він був ще дурний, але погляд його щиро промовляв: «Ти — мій господар, я люблю тебе. Я знаю, що ти мене ніколи не зрадиш, не покинеш. А я буду допомагати тобі на полюванні, охороняти твій дім. А якщо знадобиться — віддам за тебе життя».

І я зігнувся, обійняв його за шию і поцілував у мокрий холодний ніс.

1993р.