Розділ «II»

Минав час. Календар на стіні показував, що зима вже почалася, проте надворі її не відчувалося. Стояла тепла осінь. Час від часу йшов дощ, який не давав просохнути багнюці. Бувало, надовго здіймався холодний вітер. Цю погоду аж ніяк не можна назвати мисливською. Та хіба міг я висидіти неділю вдома, усвідомлюючи, що марную один-єдиний день тижня, відведений для полювання. Хіба ж міг я спокійно лежати на канапі перед телевізором, знаючи, що в шафі дарма стоїть нова рушниця, в яку я був просто-таки закоханий? Ні, звичайно, не міг. І тому, тільки-но починало сіріти, я вже хлюпав болотом, прямуючи від хутора до лісу, й гадав, поталанить мені сьогодні чи ні. А мисливське щастя не квапилося усміхатися, і коли я, завмираючи, підходив до місць, які вважав улюбленими зайчачими, то несподівано знову побачив його. Той самий чорний пес ішов за мною, трохи осторонь. Я не бачив, коли він з’явився, а помітив, випадково озирнувшись, — так, він ішов за мною. Вилаявшись уголос, я зупинився. Від минулого полювання про пса не лишилося навіть згадки, і ось він сам прийшов нагадати про себе. Як і тоді, він сидів кроків за вісімдесят і дивився в мій бік. Та варто було мені повернутися й піти — пес теж рушав. Це вже дратувало. Я закричав і кинув патиком, та пес навіть не повернув голови. Розуміючи, що сам винний у своїх проблемах, я розвернувся і швидко пішов схилом, потім побіг і за якийсь час озирнувся — він не відставав. Якби хто побачив — з мене би просто поглузували. Будь-який інший мисливець не пошкодував би набою для цього бродяги, що було б цілком законно. А я не міг насмілитися. Неможливо було пояснити, чому він причепився до мене. Навіть з такої далекої відстані мені здавалося, що я бачу, як крізь його зваляну шерсть проступають ребра. Я знав, що роблю дурницю, проте витяг з кишені, розгорнув і поклав на землю шматок хліба з м`ясом, а тоді пішов геть, спостерігаючи за псом, який і далі, не міняючи відстані, рухався за мною. Ось він біля самої їжі. Я зупинився. Зупинився і пес. Так і сидів біля того дерева, де я поклав хліб, не звертаючи на нього ніякої уваги. Це було більш ніж дивно. Я ступив кілька кроків. Пес підвівся і пішов за мною, потім знову сів. Це був якийсь незвичайний пес, напевно, хворий. А може, сліпий? Але тоді він почув би хліб. І чому він уже вдруге цілий день вештається за мною? Мені урвався терпець. Я переклав у стволи набої з картеччю і націлився в нього. Пес був худий, а втім, його широкі груди закривали не тільки мушку рушниці, а й усю прицільну планку. Він сидів нерухомо і був чудовою мішенню. Я навів зброю на його голову, тоді — на груди. Пес не рухався і не хотів використати того шансу, який я йому давав. Палець торкнувся спускового гачка, я затамував подих. І все ж таки відстань була великою. Я міг схибити, поранити його, і тоді ліс потонув би в собачому вереску, а мені б довелося бігти ближче і добивати його другим пострілом і, можливо, перед цим зустрітися з ним поглядом. А може, він устиг би втекти і потім, заховавшись десь у хащі, довго помирав би від цієї рани. Словом, я опустив рушницю і пішов додому, проклинаючи своє чуйне серце. І знову пес залишився на узліссі. А я йшов і думав, чи варто мені з моїми дивацтвами йти сюди знову…

Наступної неділі мій настрій мало відрізнявся від погоди. На душі було прикро. Вперше не хотілося йти на полювання. Зникало найменше бажання, коли я думав про той ліс та чорного пса. Лазити полями в таку погоду було безглуздо, а йти в інше місце я не хотів. Це — мій ліс, мій улюблений ліс. Я полював у ньому завжди. Мені не подобалися ніякі інші місця, і ось тепер якась напівжива істота, не даючи спокою, вперто виживала мене звідти. Я — людина настрою, а він у мене виявився геть зіпсованим такою дурницею. Тому довелося просидіти вдома ще одну паскудну неділю. А за два дні настала зима і завалила все навколо білим пухнастим снігом. Кудись зник вітер, щоранку притискав мороз, а вдень відпускав. Тепер уже поля були чудовими угіддями для зимового полювання. Майже щовечора падав сніг, а зранку на ньому, наче на чистому аркуші паперу, з’являлися різноманітні сліди-записи! А увечері знову наповзали хмари, і сліди припорошувало, залишаючи ледь помітні нерівності, по яких ніхто нічого не зміг би прочитати.

Якось увечері задзвонив телефон. Це був Григорій.

— Здоров, старий! Як поживаєш?

— Нічого, нормально, — відповів я.

— Скільки зайців убив? — відразу запитав він.

— Нуль цілих нуль десятих.

— То зливай воду, вже й не застрелиш. Кидай усе. Шукай-но добру пляшку горілки та зо три кулі, про всяк випадок, і йдемо на велике полювання.

Безумовно, йшлося про те, щоби забити дика, чия смажена печінка не могла залишити байдужим жодного мисливця.

— А хто йде? — запитав я.

— Значить так: я, ти, Борис, Семен, Ігор Давидюк з небожем і старий, звичайно, якщо з печі злізе.

Компанія збиралася досить приємна, і треба було готуватися.

— І куди ж, на хутір?

— Авжеж, — відповів Григорій, — ми з Борисом уже їздили туди, дивилися. Козячих слідів повно, і кабани є. Якесь стадо крутиться — голів вісім. Льоха та поросята кілограмів по шістдесят, те, що треба. А один кнуряка вештається — сліди, ну як тарілки! Кілограмів під триста, не менше. Отож будеш ставати на номер — шукай одразу дерево, на яке втікатимеш.

— Добре, — відповів я, — матиму на увазі. А пса часом ви там не бачили?

— Якого пса? — не зрозумів Григорій.

— Ну, здоровезний такий, чорний, обірваний, — пояснив я, чомусь хвилюючись в очікуванні відповіді.

— Ні, не бачили, — відповів Григорій, — а що таке?

— Та я вже два тижні бачу, як він там тиняється.