Розділ «XXVI»

А зранку на мене чекав сюрприз, хоча назвати його так не повертався язик. Це слово, як правило, асоціюється з чимось несподівано приємним. Іноді, щоправда, кажуть про неприємні сюрпризи. Важко було оцінити його однозначно, І все ж таки це був найбільший за все життя сюрприз, а саме: гільза від мисливської рушниці.

Звичайна пластмасова гільза дванадцятого калібру, чорного кольору, стріляна, словом, нічого особливого. Я знайшов її несподівано, коли, прокинувшись, вирішив полізти ще раз до сейфа і подивитися, чи на місці рушниця. Ще кілька тижнів таких пригод — і я ризикував стати параноїком. Відчинивши сейф, я відразу забув про рушницю.

Гільза стояла там, де їй і належало — в окремому відділенні, де я завжди клав стріляні гільзи. Вчора я просто не звернув на неї уваги. Це була дорога імпортна гільза угорської фірми «Губертус». Я купив їх тридцять штук минулого року. Якщо для полювання на пернату дичину, з міркувань економії, патрони опоряджувалися з усілякого дрантя, то для солідної дичини я не заощаджував. Надто високою була ціна кожного пострілу. Десять зі згаданих гільз на початку сезону я спорядив кулями, десять — картеччю, ще десять залишилося чекати наступного року. Три такі стріляні гільзи стояли трохи глибше. Я поклав їх туди раніше, після того полювання, коли ми з Григорієм завалили дика. Мені тоді довелося стріляти тричі. Всі три постріли було зроблено кулями. Я вигорнув всі припаси. Сім патронів «Губертус» з кулями. Все правильно. Далі я нарахував десять гільз, ще не вживаних. Патронів з картеччю дев’ять. Не вистачало одного. Отже, стріляна гільза була свого часу споряджена картеччю. Всі ці відомості про неї важко назвати дивними. Фантастичним, а точніше неймовірним, було інше — цього сезону я картеччю не стріляв. Перевірка підрахунків не дала нічого нового. Переді мною стояла вистріляна гільза, якої я сюди ніколи не клав. Ба навіть не брав з коробки цього спорядженого картеччю патрона. А втім, вона була тут, перед моїми очима. Я тримав її в руках і тер нею лоба, ніби від цього там, усередині, могла скластися якась більш-менш пристойна відповідь.

Напевно, я сидів перед сейфом з півгодини. Так довго — бо не уявляв, що робитиму, коли підведуся. Від усвідомлення того, що відбувалося, мізки ставали шкереберть. Якби це був детективний роман, я сказав, що хтось намагається підставити мене як вбивцю людини, котрої я, за іронією долі, ніколи навіть не бачив. Людини, яку звали Антін Гаркуша.

Але це не детективний роман. Це чортзна-що. Та все ж таки я вирішив мислити його категоріями. Напевно, я помалу втрачав глузд…

Те, що з моєї рушниці стріляли після того, як я заховав її, як і те, що патрон з картеччю використав хтось інший і поклав до сейфа, я вирішив визнати як незаперечні факти. Інакше довелося б знову поміркувати про свою психічну повноцінність. Що ж з цього випливало? Рушниця сама не стріляє. Дверцята сейфа самі не відчиняються. Це зрозуміло. Отже, хтось повинен був це зробити. Тільки хто? Я не міг обмежити навіть коло підозрюваних. У кого міг бути мотив для вбивства Гаркуші? Треба думати — в багатьох. І насамперед у Петра Гончарука. Тільки він мертвий. А якщо ні? Якщо існує якась таємниця? Я нічого не розпитав старого з Надлісного про поховання Гончарука, і все таке… Та ні, це вже зовсім для дешевих романів. Навіть якби уявити собі таке, то чи могла б літня людина здійснити сплановане вбивство? Ні. А найняти когось? Це все видавалося надто теоретичним. А втім, хіба мало людей, які б прагли Гаркушиної смерті? Але до чого тоді тут я і моя рушниця? Таким чином, зв’язок з історією Петра Гончарука ставав очевидним. Це я вирішив вважати встановленим.

Що ж далі? Далі все виглядало більш проблематично. Припустімо, Гаркушу справді застрелили з моєї рушниці, яку викопали, а потім закопали на місце. Припустімо, що це зробили з допомогою цього самого патрона, а його підкинули мені в сейф. Яку мету переслідував той, хто це зробив? Ну, зрозуміло, навести на мене підозру у вбивстві.

Я зачинив сейф. Це було не досить переконливо. Якщо той факт, що вбивство скоєно з моєї рушниці, можна хоч якось пояснити міркуваннями якогось ритуалу помсти, то інший просто не витримував критики. Що доводила наявність у мене цієї гільзи? Абсолютно нічого! Поруч стояло ще три такі самі. Я мав законне право полювати і міг відстріляти цей або навіть всі десять патронів з картеччю коли завгодно. По гільзі не визначиш, куди був спрямований її заряд, в косулю чи в людину. Навіть якби встановити, що картеч, знайдена на місці вбивства, ідентична тій, яка в дев’яти моїх патронах. Це нічого не доводить. Така картеч продається в мисливських магазинах, які є в будь-якому обласному центрі, і нею користуються сотні, тисячі мисливців. Вся вона зроблена на одному заводі, серійно. На ній не залишається специфічних слідів від елементів ствола рушниці. Вона однакова! От якби він… У мене аж засмоктало в животі. Він міг залишити гільзу на місці злочину. Це вже щось означало б. Експертиза обов’язково з’ясувала б, що стріляли саме з моєї рушниці — сліди від бойків, патронника і все таке… І тут — спробуй відмийся. Якщо так, то він помилився. Зробив багато непотрібної роботи: здолав шлях більш як у двісті кілометрів, якимось чином заліз до мого сейфа, коли мене не було, і підкинув гільзу. Замість того, щоб просто залишити її біля трупа. Так складно і безглуздо. Він або зовсім тупий, або… Або мав якусь іншу мету. Але яку? Не сподівався ж він, урешті-решт, що я, дійшовши до цього, подумаю, нібито я сам і застрелив Гаркушу! Мені так сподобалася власна дотепність, що я навіть посміхнувся. Треба бути оригіналом, щоб розраховувати на таке, адже я ще не зовсім з’їхав з глузду. Я навіть міг згадати, що робив, коли це сталося. До речі, мені вже раз доводилося це згадувати. То що ж я робив?

Ха! Виявляється, я спав. Все було правильно. І спав, треба сказати, добряче. Цілу добу з гаком.

І раптом ні з того ні з сього в мені, десь углибині, почали несвідомо рухатися якісь незрозумілі підозри. Вони ворушилися тихо і неприємно, немов зграя розбуджених комах. Я пригадав, як це було. Надзвичайно цікаво. Впавши й ліжко після повернення з лісу увечері п’ятого квітня, я прокинувся вдень сьомого. Цей факт я також, здається, з’ясував для себе достовірно. За цей час і сталося вбивство. Що ж, мені доводилося припускати сьогодні багато цілком імовірних речей. Чому б тепер не припустити дещо неймовірне, якщо вже з’явилася така потреба?

Чи мав я право стверджувати, що весь час спав? Можливо. В крайньому разі, такий висновок напрошувався, враховуючи, що я ліг і прокинувся, а між цим нічого не пам’ятав. Мало того, я бачив сон. А сни бачать, лише коли сплять. Логічно. Але навряд навіть таке довге кохання могло снитися мені майже дві доби. Вірогідніше було б вважати, що більшість цього часу я або спав без сновидінь, або просто не знав, як його провів. Зрештою, відомі приклади, коли сновиди встають серед ночі, кудись ходять, щось роблять, а зранку навіть не здогадуються про це. І я, хоч не був таким, спробував уявити неймовірне.

«Покохавшись» кілька годин, я встав і пройшов шлях до Надлісного і назад, забравши свою рушницю. В часі це виливалося в дев’ять-десять годин, а враховуючи ніч та темряву — до дванадцяти. Дістатися до місця за двісті з гаком кілометрів поїздом або автобусом я міг за п’ять-шість годин, тобто до шостої — восьмої вечора, часу скоєння вбивства. Далі, згідно з цією божевільною теорією, застреливши Гаркушу, я до першої-другої години ночі сьомого квітня дістався додому і мав ще потрібні вісім — десять годин для того, аби ще раз прогулятися до Надлісного — туди й назад.

В часі все збігалося. А от в здоровому глузді… Та в цій історії від самого початку не було ніякого здорового глузду. Я вимагав фактів. Лише незаперечних фактів для зняття або підтвердження цієї версії. І розслідування набрало обертів. Я шукав залізничних та автобусних квитків по кишенях, обдивлявся одяг, взуття, шукаючи сліди ходінь лісами та розкопування ям. Оглядав свої руки й обличчя в дзеркало, шукаючи подряпини, які міг дістати в лісі серед ночі, сліди землі під нігтями. Пошуки тривали довго, але виявилися марними. Я не знайшов нічого. По кишенях не валялося ніяких квитків, весь одяг був чистий, як і взуття, обличчя та руки неушкодженими, нігті чисті. І навіть всі можливі інструменти, придатні для розкопування схованки, лежали на місцях, також чисті або не дуже, але без ознак свіжої землі. Те, що я шукав, знайти було неможливо з одної простої причини. Я нікуди не їздив і нікого не вбивав, тому що не був ніяким сновидою. Тому що в цей час спав, перемучений, і обіймав уві сні свою добру фею, незрівнянну Світлану. Напевно, як я і підозрював, це тривало майже дві доби. А могло б, напевно, і довше, якби вона все не зіпсувала. Їй, бачте, забаглося…

Їй забаглося взятися до гіпнозу. Чомусь я згадав це лише щойно. А далі — на рахунок «три» я прокинувся. А що було між цим моментом і рахунком «три»? Поїздка в іншу область і два походи до Надлісного? А посередині фатальний постріл? Навіть найменша ймовірність такого не хотіла вкладатися в голові. Щоб повірити в це, як я вже казав, потрібні були серйозні докази, а я їх не мав. І все-таки… Невже такий феномен був можливий? Те, що людина, яка перебуває в стані гіпнозу, може зробити будь-що на бажання гіпнотизера, не підлягало сумнівам. Така людина, виконавши, що їй наказано, не пам’ятає цього. Можливо, я міг би таке зробити. Але для цього мене потрібно було загіпнотизувати, і не уві сні, а насправді. Цього зі мною ніхто не робив. Я добре пам’ятав усе, що розповідала мені про гіпноз Світлана. Після сеансу гіпнозу людина, як правило, повинна пам’ятати, що перенесла його. Піддослідний не знає, що робив, будучи під навіюванням, але все, що відбувалося до цього, мусить пам’ятати. Гіпнотизер не може стерти з пам’яті якісь події! Отже, піддослідна людина не забуває, що зустрічалася з гіпнотизером і що з нею провадили сеанс. А я нічого подібного не пам’ятав!

І я відчув нагальну потребу терміново зустрітись зі Світланою. Мені знову потрібна була її допомога, порада. Я хотів будь-що розібратися в цій заплутаній кримінальній справі. Доходила сьома по полудню. Ще півгодини залишалося до дизеля. Миттєво зібравшись, я мацнув у кишені по грошах й уже вискакував за двері…

В кишені справді були гроші. Але чому так мало? Я пройшовся по інших, але більше не знайшов. Довелося неприємно здивуватися. Я завжди вважав себе охайним, коли справа стосувалася грошей. Мене можна було спитати серед ночі, скільки лежить зараз у моїй кишені, і я б не помилився. Тепер відбувалося щось незрозуміле. Їх було втричі менше, до того ж зовсім в інших купюрах, ніж я бачив востаннє. Куди поділася решта? І звідки взялася ця дрібнота? А такої пошарпаної двадцятки я взагалі не тримав у руках уже кілька місяців! Що це за маячня? Я не міг зрозуміти, коли загубив свої гроші і звідки взяв ці. Не вистачало більшої частини.

Не знати чому, раптово згадалася фраза: «гроші не пахнуть». Як це не пахнуть?! І я пригадав запах, що переслідував мене після пробудження з того дводобового сну. Саме папірці, що лежали на долоні, мали цей характерний запах. Жахливий запах, від якого йшли мурашки по шкірі. Я згадав його! О Господи, ні! Гроші відгонили вагонним тамбуром — неповторним букетом матраців, туалету, чужих шкарпеток, решток їжі та алкоголю і поганих цигарок. Цим запахом надовго просякало все, що побувало у плацкартному вагоні. Здалося, що я божеволію. Ось куди поділися мої гроші. Я прикинув, скільки міг коштувати квиток у плацкарті на таку відстань. Туди й назад — вдвічі більше. Щось я, напевно, проїв. А ця дрібнота — здача, отримана в якійсь касі або їдальні. Все приблизно збігалося. Тепер я не мав шансів відхреститись від цього.

Так буває — тягнеш з наскладаної купи каміння якийсь один, з-під низу, і не можеш довго його витягнути. Зате коли це все-таки вдається, каміння починає падати лавиною. Так сталося і з моїми доказами. Тепер вони сипалися на мене, наче те каміння. Все, що було насправді і не зафіксувалося в моїй пам’яті, несподівано розклалося переді мною, ніби на останніх сторінках заплутаного детективу, в якому автор, доволі назнущавшись з читача, нарешті відкриває, хто що зробив. Відразу пригадався і легкий біль у щоці, якій переслідував мене цілий ранок. Він був чомусь таким же знайомим, як і той запах. Так болить завжди на другий ранок після полювання, коли доводиться стріляти посиленими зарядами, з патронами, спорядженими кулями або картеччю. Сильна віддача б’є по щоці, після чого інколи навіть залишаються помітні синці. Не дивно, що я не зрозумів відразу походження цього болю, вважаючи, що не стріляв останніми днями такими патронами. І ще одне — майже так само, як і щока, скимів середній палець на правій руці, ледь-ледь. Напевно, я відчув це тоді підсвідомо і лише тепер пригадав. Його, як і належало, вдарило скобою від рушниці, яка захищала спускові гачки. Я торкнувся цього місця на пальці — воно було чутливим навіть зараз. Все збігалося. Ось чому ніякі квитки не валялися по моїх кишенях — вони були завбачливо викинуті або знищені як докази цієї поїздки. Ось чому одяг і взуття вичищені і помиті, а під нігтями та на інструментах не було бруду після розкопування схованки. Ось чому стріляна гільза стояла в моєму сейфі, а не була залишена біля трупа або викинута. Там вона могла щось доводити, а вбивця справді не хотів, щоб його знайшли. Мало того, будучи при здоровому глузді, він робив усе чітко. А те, що він був при тямі, не викликало найменшого сумніву. Людина, яка виконує своє завдання під гіпнозом, використовує все своє вміння, навички, розумові здібності, а іноді й більше. Просто вона робить це ніби за межами свого свідомого життя. Про це розповідала Світлана. Тому й не залишили гілки кущів подряпин на обличчі досвідченого мисливця за довгі години, проведені в лісі. Тому і знайшов убивця таке безпечне місце для гільзи. Тільки в моєму сейфі вона нічого не доводила, оскільки й повинна була тут бути.

Тепер уже практично все вказувало на мою безпосередню причетність до вбивства Гаркуші. Я був близький до того, щоб остаточно в це повірити. І тільки одне залишалося для мене повною загадкою. Лише одна річ у цій геніальній системі доказів не відповідала, намагаючись розвалити її вщент. Як я міг вирахувати, де розшукати Гаркушу? Адже мені не відома його теперішня адреса! Діючи свого часу за розробленою разом зі Світланою «картою», я не встиг узятися до цього напряму — не дійшли руки, хоч і планував це зробити. Не сказав мені її і Сергій, тому що не знав. Вона залишалася не відомою для мене навіть зараз, адже я знав тільки місто, де це сталося, яке назвав мені Сергій вже після скоєння вбивства у розмові біля червоної «Ниви». Тоді звідки?