Розділ «V»

У суботу знову випав сніг. Мокрий, лапатий, він укрив навколо все. Кожен господар знову шкріб лопатою у дворі, розчищаючи доріжки, а він сипав та сипав. А вночі несподівано вдарив мороз. Зранку в неділю показало мінус вісімнадцять градусів. Небо стало чистим, яскраво-блакитним і — ні вітринки. Дерева в лісі стояли під білими шапками. Та що дерева! Увесь ліс одягнувся в одну величезну снігову шапку і, здавалося, від цього оглух. Глухнув і той, хто заходив до нього. Кущі під деревами також побіліли, а їхні гілки стали грубими, від мільйонів білих голок, що стирчали на всі боки. І, здавалося, варто лишень зачепити, та ні, досить голосно крикнути в зачарованому зимою лісі, як все лавиною опаде додолу. Воно й так потроху обсипалося, роблячи ямки у неторканому сніговому простирадлі.

Та цього разу в мене не було бажання милуватися красою зимового лісу. Я прийшов сюди застрелити пса. Здичавілого, хворого чорного пса, шкідника лісів. Тварину хитру та розумну. Розігрівшись, я йшов швидко й рідко оглядався, знаючи, що зараз він з’явиться. Повинен з’явитися. А якщо ні?! Але не вміє ж він, зрештою, читати моїх думок? Звичайно, ні. Просто він міг перекочувати з лісу на поля та переліски поблизу Крутого яру, де я полював останнього разу, випадково зустрітися зі мною і знову причепитися. Тепер, цілком можливо, він ошивався десь там, не маючи й у думках бажання зустрічатися зі мною.

Я озирнувся. Пес ішов за мною, кроків за шістдесят, як завжди, опустивши низько голову, похитуючись з боку на бік. Я подумки вилаявся. Він знову був поруч. І зараз мені, нарешті, доведеться це зробити. Своєрідний акт милосердя. Все ж таки я відчував у грудях хвилювання. Але людина не може не хвилюватися перед вчинком, на який довго зважувалася. Пес стояв головою до мене і весь наче ховався за нею. Видно було тільки голову та передні лапи під нею. І все. Голову, яка, здавалося, не мала очей. А може, хтось колись уже стріляв у нього? Тільки надто дрібним виявився шрот, який лише осліпив його. Та роздивитися все ж таки не вдавалося. Я знову відчув жалість. Ні, все давно вирішено. Не треба лише повторювати помилок попереднього мисливця. Я пішов далі, а потім, повернувши різко на дев’яносто градусів, ступив ще кроків сорок. Пес так і йшов, чітко моїми слідами, варто було мені тільки рушити. Без сумніву, він таки сліпий і користувався лише нюхом. Ось ще кілька кроків. Пес рухався точно по сліду і тепер опинився до мене боком… Стоп! Я зупинився. Зупинився й він. Я приклав рушницю. Над прицільною планкою вималювалися груди пса на тлі грубого дерева. Запалий живіт, стирчать ребра… Мене охопило неприємне відчуття.

Я натиснув на спуск. Різка віддача разом зі звуком пострілу. Здавалося, серед лісової тиші гахнуло так, ніби я стріляв з гармати. Плече, щоку вдарило кольбою. З дерев упала наче снігова лавина, як і з того куща, під яким стояв пес. Першої миті я навіть не зрозумів, влучив чи ні. Склалося враження, що його відкинуло ніби кудись донизу, під дерево, оскільки в момент пострілу він стояв на горбку. Але тепер я його не бачив. Скоріш за все, я застрелив його на місці і він лежить за тим кущем. Справді, там наче щось чорніло. Все через той сніг, що посипався з дерев від звуку пострілу. Я також був весь у снігу. Якби пес утікав поранений, я бачив би його зараз і стріляв удруге. А якщо він причаївся і лежить, вискаливши свої жовті ікла? Та хоч би там як, а доведеться йти. Я замінив використаний патрон і розстібнув хлястик ножа на поясі. Та чим ближче підходив до того місця, тим більшим ставав мій подив. Ніякий пес не лежав під деревом — ні мертвий, не живий. Його просто там не було! Ось горбок, кущ, все як на долоні. Він не лежить ніде! Куди ж міг подітися? Адже я не бачив, як він тікає! Його не було й за деревом, на якому виднілися сліди шроту. Ось усе дерево побите, ось відлетіла розтрощена кора… Але ж він стояв перед деревом, і я не міг не влучити! Він стояв перед цим самим деревом, закриваючи його, ця картина й досі в мене перед очима. Ось же його сліди! Я втупився в сніг. Там були тільки мої сліди. Мої, і більше ніяких. Цього не могло бути, адже він стояв тут! Я його бачив на власні очі! Я в нього стріляв!!! А може, це не те дерево? Я щось поплутав, точно. Та ні, яке там «поплутав»?

Крізь збиту пострілом кору проступала біла деревина… Моя голова стала наче порожня і не здатна розуміти. Я навіть не відчував її ваги, витріщався на сніг навкруги і шукав його сліди. Щось таки збивало з пантелику. Я вперто чогось не бачив або не розумів. Зараз все повинно було стати на свої місця. Ось мій слід. Я обходив це саме кляте дерево, а він ішов за мною. Я ж бачив! Тоді де ж вони, його сліди?! Їх тут не було. Їх не було поруч. Їх не було ніде. Я стояв, роззявивши рота, і не міг нічого збагнути. Розуміння цього помалу влазило в мою свідомість, поступово пробираючи собі дорогу, будило, викликало в мене нове почуття. Почуття, яке, наче холодний липкий кисіль, розливалося десь усередині, поміж кишками, лізло під груди, стікало в ноги, від чого вони ставали немовби ватяними і не слухалися мене. Але ж нечистої сили не буває! Мені не потрібен був Антонович, я й сам прекрасно розумів це. То яка ж тоді сила тримає мене на місці, тоді як я хочу лише одного — якнайшвидше зникнути звідси, щоб ніколи, ніколи більше сюди не потрапляти, в ліс, де блукають чорні пси-привиди. І в той час, коли всі ці думки хаотично борсалися в моїй голові, коли оці блискавки простромляли мій мозок, коли я поступово усвідомлював, ні, не суть, тільки факт побаченого, з лісу, з гущавини пролунало несамовите, низьке утробне виття. Провалитися мені на місці, якщо так міг заводити пес. Власне, я не відмовився б цієї миті провалитися будь-куди, та, на жаль, це було неможливо. А довге, безперервне завивання залазило крізь вуха в голову. Та що в голову, воно невблаганно лізло в кожну клітинку мого паралізованого тіла. Паралізованого? І раптом я згадав того хлопця, про якого розповідав Семен, отже — все? Я стою на місці. Невже мені з нього ніколи не зійти? Невже я тепер каліка? Тоді чому я ще не впав? Чому рушниця ще тримається в моїй руці? Я втратив відчуття часу і не міг зрозуміти: виє він чи вже ні. Я що, оглух? А луна повторювала позаду, в хащах, цей жахливий звук. Але ж я не бачу спиною! Що там діється? Якщо він там заводив, то, напевно, зараз з’явиться. Що робити? Я не можу навіть поворухнутися і не зможу в нього вистрілити. Та що йому постріли? Хіба вони йому зашкодять?

І цієї миті почулося далеке гарчання, яке швидко наближалося, дуже швидко. Напевно, він побіг. Тепер уже чувся хрускіт гілок та снігу. Все. Мабуть, я вже нічого не відчував. Але чому гарчання та хрускіт були попереду, а не там, де щойно лунало виття? О Боже! Просто в низині між деревами щось блиснуло. І от я чітко бачу пса, який мчить сюди. Ось промайнуло ще щось. Він не сам! Їх багато, і вони не чорні. Як швидко вони наближаються! Просто на мене! А я не можу поворухнутися. Потрібно стріляти! Та який сенс у них стріляти? Безглуздо. Але я підіймаю рушницю, хоч і роблю це машинально, наче запрограмований робот. Я не можу пропасти просто так, не можу віддати себе на загибель! У мене виникає відчайдушний протест. Я не каліка! Стріляю під ноги передньому величезному рудому псові. Чути несамовите скавучання, пес перекидається через голову, котиться по снігу і завмирає за кілька, кроків від мене. Він лежить. Я в шоці. Забуваю про інших. З його морди тече кров. Ось сніг, який він зорав при падінні. А ось його сліди й сліди інших псів. Вони не злякалися, не кинулися врозтіч після пострілу. Ніби не бачачи мене, тією ж лавиною прокотилися далі, у хащі, туди, звідки пролунав цей страхітливий звук, який примусив мене заціпеніти.

Я озирнувся. Ноги здатні були рухатися. Отже, я міг іти? І я ступив крок своїми ватяними ногами. І ще один. І ще… Я робив окремі кроки, затиснувши в руці рушницю, навіть не відчуваючи її задерев’янілою долонею. Так я і йшов, точніше, тільки діставшись краю лісу, зрозумів, що вже йду. А далі в мене виникло дике бажання побігти, і бігти не зупиняючись, принаймні доти, доки не побачу когось із людей. Та зробити це я боявся. Настільки, що час від часу оглядався на край лісу. І одного разу мені здалося, що поміж дерев промайнула темна людська постать. Ні, просто заховалася, зайшла за дерево, щойно я озирнувся. Це тривало якусь мить, та й до лісу було вже далеко, але я готовий заприсягнути, що бачив куфайку. Саме стару пошарпану куфайку. А може, здалося. Мені зараз все могло здатися.

Я не побіг, відчуваючи: варто мені це зробити — станеться щось страшне. Відвертаючись від того, що малювала моя хвора уява, я так і йшов, дрібно ступаючи, щоразу оглядаючись, до самого хутора. І коли побачив біля хат кількох людей, відчув, як болить рука, в якій ніс рушницю. Я розтиснув кулак — рука геть змерзла і задубіла. Долоня побіліла. Весь мій натільний одяг та светр були мокрими. Тепер я відчував це, коли морозяний вітер залазив мені під куртку. Я тремтів. Здавалося, що зараз примерзне і перестане битися моє серце. Ніг я давно не чув, тільки пересуваючи їх, усвідомлював, що йду. Час наче зупинився. Було таке враження, що я не йду, а їду, і за вікном нескінченно тягнуться поля, поля, поля… Щось стискається всередині й благає — «швидше, заради всього, швидше!». Але швидше було неможливо. Мені зараз, як вода, ні, як повітря, треба було дістатися додому, де я зможу зачинити двері й відразу опинитися далеко-далеко від цього страшного лісу, нескінченного поля, від цього жаху. Вперше в житті я відчув, що таке жах. Все, що вважав ним раніше, було ніщо порівняно з цим.

І ось, озирнувшись черговий раз, я не побачив лісу. Він залишився далеко. Але в моїх вухах ще довго лунало те страхітливе звірине виття. Звук цей підганяв мене, знову стискаючи змучене серце, і воно виштовхувало нові порції крові до моїх неслухняних холодних ніг.