Розділ «XVII»

— Ну, писати, припустімо, він умів, — заперечив я. — Це вже ти загнув. А про погоду — так я ще тоді переконався, були в нього такі здібності. І повинен був він писати для мене зошит.

Васюха покрутив пальцем біля скроні й сказав:

— Ну ти, паря, даєш… Не віриш мені — в кого хочеш запитай.

— А можна з тією Прохорівною перебалакати?

— Звичайно, — він указав на стежку. — Підеш нею. Он, бачиш, — видніється? Це в нас Гачилівський «мікрорайон». Там запитаєш.

— А сама-то Гачилівка далеко? — запитав я на прощання.

— Кілометрів з десять, — він махнув рукою, показуючи напрямок. — Тільки немає там уже ніякої Гачилівки. Тайга — і все.

— Як, тайга? Ну, позаростало кущами та бур’яном, припустимо, але ж відшукати можна? Будинки-то стоять!

— Які будинки? — Васюха похитав головою, дивуючись моїй необізнаності. — Порозвалювалося все та зогнило давно вже.

— Що, і хата Мішки-шамана?

— Кажу ж тобі — все! Кілька років тому мужики наші ходили на промисел, то один ногу поламав, якраз у тих місцях. То вони хотіли було в якійсь напіврозваленій хаті розпалити й перебути ніч та завірюху, а потім того саньми забрати. І що б ти думав — жодної хати не знайшли! Все повалилося. Роки, час… Тільки у колодязь один упав, то ще і його довелося витягати. Уяви собі — зруби порозвалювалися, а діри зяють, тільки травою позаростали. Не доведи Боже!

— Що ж, дякую за пояснення.

Я подав Васюхі руку на прощання і пішов стежкою у напрямку «мікрорайону», відчуваючи спиною хитрий та чомусь підозрілий погляд.

Прохорівна виявилася не настільки старою, як я собі уявляв. Літня жінка з повними руками, в хустці та фартусі. Характерне для тутешніх місць занадто просте обличчя, ніби Господь Бог пошкодував часу на тонкощі й конкретні риси, а виконав його загалом.

Привітавшись, я пояснив, чого прийшов, пославшись на Васюху, майже як на свого знайомого.

— Немає вже Мішки, — вона махнула рукою. — Скоро рік буде…

— Як рік, казали ж, що восени загинув, у жовтні?

— Може, й так. У мене вже пам’ять погана.

— Бабцю, а розкажіть мені про нього. Ми з ним свого часу добре зналися, — і я виклав їй ту саму легенду про нашу з ним домовленість щодо досліджень погоди.

Вона недовірливо дивилася на мене, поки я розповідав, а потім сказала;