Розділ «XVII»

— Здоров, коли не жартуєш, — відповів він.

Його широке обличчя по самі маленькі очі заросло не менш як триденною світлою щетиною.

— Пробачте, — сказав я, — ніколи не бачив справжнього глухаря, отак, у натурі. Можна подивитися? Ви знаєте, я також мисливець, але в нас глухарі не водяться, тільки у книжках доводилося читати.

— Ти чьо, прієзжий, штоль? — запитав він, повертаючись до мене так, щоб я бачив здобич. — Аткєль прібил?

— З України, — відповів я, перебираючи глухарине пір’я та розправляючи крила. — Як ви його? На токовищі? Як у книжці, напевно: ранок, туман, він токує, а ви підкрадаєтеся…

— Еге ж, на токовищі. Хоча, які тепер токовища, от раніше…

— І далеко довелося йти? — Я виразно глянув на його брудні чоботи.

— Кілометрів з десять.

Потрібна тема нав’язувалася сама.

— А де, в якому боці? Може, біля Гачилівки?

— Ще далі. До Гачилівки вісім. А ти що, місця тутешні знаєш?

— Та яке там — знаю… Так, бував колись. Працював на електролінії, там, де мали дорогу робити. Знаєте?

Він кивнув.

— А приїхав чого? — запитав чоловік, витягаючи цигарку. — Мабуть, років з десять минуло, як будівництво траси закинули.

— А, так… Не маю що вдома робити. Гадав, може, який заробіток знайду. Тут он і хлопці наші працюють, але роботи, кажуть, зайвої не мають.

— Робота… — він зітхнув. — Робота є, скільки хочеш. От платити за неї нікому — це вже інша справа. А які, кажеш, хлопці, з пилорами? Знаю.

Я сумнівався, чи варто розпитувати його про Мішку-шамана, і, збуджуючи до себе нездорову цікавість, стояв, розправивши крило глухаря, і милувався ним.

— Що, подобається? Хочеш — продам, — несподівано запропонував він.

— Навіщо він мені? — я розгубився від несподіваної пропозиції. — Що я з ним тут робитиму?

— Як що? Та в ньому кілограмів шість м’яса! Ти чьо? А кажеш — мисливець… Глянь, який красень!