Розділ «XVIII»

Надворі ось-ось мало смеркатися. Я сидів за столом у невеличкій дерев’яній хатині та чистив картоплю у «шубі». Прохорівна також всілася навпроти, пригощаючи мене своїми звичайними наїдками. Щастя, що вона не вздріла через вікно моєї розмови з Губіним, інакше настрій у неї, безперечно, зіпсувався б. А так стара виглядала майже щасливою, оскільки цього вечора знайшовся хтось, хто спромігся наколоти дров та розрадити її самотність.

— І що ж, — запитав я, — дід Мішка так і не бував більше у Гачилівці після того, як прийшов звідти та оселився тут?

— Бував, — сказала вона, — спочатку ходив кілька разів, а потім покинув. Принаймні я не знала, щоб він бував там. От тільки недавно чогось туди поперся. Перед смертю, наче відчував щось. Казала я йому: «Ну чого тобі там треба?» Ні, пішов-таки. І не одужав ще повністю після лікарні — так ні, взяв і пішов. Кілька днів його тоді не було. Потім прийшов. «Ну, що?» — питаю. А він: «Та нічого». Ось і все. Дуже він тоді запив, як ото останній раз ходив туди. Ой, запи-и-ив… Все-таки шкода його, хоч і непутящий був. Одного разу каже мені, вже зовсім перед тим, як згорів: «Знаєш, Прохорівно, а давай я тобі новий дім покладу! Мені вже нічого не треба, а тобі згодиться». А потім почав плести щось про свої гроші, яких у нього багато. П’яний був… Ну звідки в нього гроші візьмуться? Я ж його змалку знала…

— А як його справжнє прізвище? — запитав я. — А то все Мішка-шаман, Мішка-шаман… Навіть негарно якось.

— Хаврюков, — відповіла Прохорівна. — Михаїл Хаврюков, а по батькові Іванович. З року він був або тридцять четвертого, або тридцять шостого, багато молодший від мене…

— Виходить, навіть шістдесяти не мав?! — відверто здивувався я.

— Не мав, — погодилася Прохорівна, — молодий ще був…

Час було збиратися. Я таки залишив сумку з речами в наших хлопців, про що тепер шкодував. Переночувати тут виглядало набагато зручніше, заховуючи й те, що завтра о п’ятій від її хатини я мав вирушати у гачилівську глухомань. Думки про це та про того, з ким я йтиму, викликали неприємний холод під грудьми та слабкість у ногах — відчуття, до яких я так звик останнім часом. Хтось із відомих учених назвав їх гімнастикою для нервів, вважаючи потрібними для людини. Але в такій кількості вони вже не тягнули на гімнастику — це була праця на знос. Навряд чи варто було всерйоз сприймати припущення Прохорівни стосовно до Тимофія Губіна. Чого не наплете язик старої переляканої баби? Хоча, з іншого боку, можна припустити, що селом свого часу справді ходили такі чутки, а диму без вогню, як відомо, не буває. В будь-якому разі, з Губіним тепер треба бути насторожі, щоб він не дізнався про моє зацікавлення Мішкою-шаманом. Як це зробити, я поки що не знав.

Я дуже шкодував, що залишив у земляків сумку з речами. Адже зараз я повинен був вийти з хати у весняний сірий морок безлюдної околиці села і попрямувати у бік хатини, де проживали Петро зі своєю бригадою. Це недалеко. Якщо піти швидко, то навіть не зчуєшся, як будеш на місці. Але, відійшовши кілька кроків та занурившись у липку темряву, я обов’язково озирнуся. Що я там побачу? Як і належить, ще чорніший від неї силует зі знайомими обрисами своєї другої тіні? Невже? Невже таке можливо? І що тоді? Що тоді робити?

Попри всі доводи Світлани, я знав одне — будь-який пес, чи то натуральний, чи то нематеріальний, хай який би він був, не зміг би миттєво перенестися за мною сюди, за тисячі кілометрів. Цього усвідомити я не міг. Зустрітися тут зі своєю другою тінню означало для мене одне — мій «дах» зовсім поїхав і я не сповна… Тоді вже можна не тріпатися і остаточно заспокоїтися. Напевно, так зробив свого часу і Мішка-шаман. Усвідомлення цього виглядало жахливіше, аніж зустріч з будь-якою нечистю, з будь-яким невідомим явищем. Тому, божеволіючи від думки, що це випробування зараз все-таки доведеться пройти, я пропускав повз вуха останні теревені Прохорівни. Вона ж, у свою чергу, товклася поруч, похитуючи головою, і, не помічала, що коїлося зі мною. Напевно, їй ніколи не доводилося бачити людину, яка готувалася підписати собі вирок.

Раптовий звук примусив мене здригнутися. У вікно несподівано постукали, гучно та по-свійськи. Прохорівна вийшла у сіни, і вже звідти почулися голоси. До хати, пригинаючись у дверях, зайшли Васюха, а за ним і Петро.

— Ну, ти застряг, земляче! — сказав Петро. — Бачу, тебе добре приймають! Не те, що нас! Пам’ятаєте, тітонько, як ви не хотіли нам лопати позичити минулого року, щойно ми приїхали?

У відповідь Прохорівна замахала на нього руками, доводячи, що я їй і дров наколов, і розважив, а лопату вона їм все-таки дала. Втім, обоє говорили жартома.

— Ну, все розвідав, що потрібно? — запитав мене Петро.

— Принаймні тут — усе, — відповів я.

— Що, і зошит з нотатками знайшов?

Васюха також не гребував найменшою можливістю підколоти мене, та я вже до цього звик, лише тепер, напевно, зрозумівши, якою помилкою свого часу виявилася безглузда бійка з Сашком Гессленгом. Тому лише відповів, що ще не вечір.

— Ну, давай, збирайся, — сказав Петро, — бо ми по тебе прийшли. А то ще сам заблукаєш. Хлопці вже вечерю зготували, напевно, думають, що ти щось виставиш за приїзд, а як ні, то вони можуть і самі виставити.

— Ти що, я сам, — відразу заперечив я, радіючи, що вони позбавили мене випробування, яке вже здавалося неминучим.