Розділ «XXIII»

І ось я сиджу і згадую цю страшну й водночас дивовижну історію, яка вже давно залишилася в минулому. Немає ні жаху, ні приреченості, ні чорного пса без очей. Замість нього біля мене сидить інший пес. Сірої вовчої масті, точнісінько, як мій Буран. І очі в нього веселі й віддані. Він дивиться, як я чищу та змащую рушницю, і водночас йому сумно, адже зараз весна й до початку полювання ще дуже далеко. Він це розуміє.

У садку цвітуть вишні. Легенький вітерець, теплий, майже літній. Між вишнями натягнутий мотузок, на якому струнка білява жінка розвішує випрану білизну. Це Світлана. Вітер роздуває її легеньку сукню. Вона усміхається до мене. Поруч на траві насипана купа піску, в якій грається дворічний карапуз, насипаючи пісок в іграшкову машину. Невже це наш? Здавалося, все було так недавно. Білі пелюстки з вишень, кружляючи, обсипаються на землю.

По вулиці чути гуркіт машини. На подвір’я заходять люди, вдягнені у форму, лише один у цивільному. Мені тицяють до рук якийсь папір. Що це за папір? Я ніяк не можу його прочитати, але відчуваю щось погане. Дехто з них заходить до хати. Вони виносять звідти речі, вантажать на машину. Що це означає? Вони беруть мою рушницю! Я нічого не розумію. Чомусь у мене таке відчуття, що я втратив її давно, дуже давно, а втім, її знаходять чужі люди у моїй хаті! Тоді чому її забирають? У мене ж повинен десь бути дозвіл! Та ніхто не слухає. Машина завантажена. «Везіть це у…» — каже той, що в цивільному, й називає адресу. Нащо? Адже я не збираюся туди переїздити! Вони сідають у машину, і ось уже нікого немає. Але ні! Один із них залишився. Той здоровань, що в цивільному, і в руках у нього моя рушниця. Він злісно посміхається і цілиться. Боже, він цілиться в Світлану! Я зриваюся з місця і — не можу. Мене щось тримає! І він стріляє! Світлана падає на траву, а він цілиться в дитину! А я і далі не можу підвестися! І раптом мені стає зрозуміло, що мене тут немає, що я тільки спостерігаю за цим усім збоку і не можу нічого вдіяти. Він стріляє вдруге. Я кричу. Так, як не кричав ніколи досі. Мене тут наче немає, але він чомусь чує мій крик. Він обертається і йде до мене. Тепер уже він поруч. Він і я. Він підіймає рушницю. Але тут мій Буран. Він гарчить і кидається на нього. Постріл! Собаку відкидає назад. Буран лежить на землі й не рухається. А я й далі не можу підвестися! Він зупиняється. І ось просто мені в очі дивляться чорні отвори стволів рушниці. Він сміється! Зараз з відстані трьох кроків він вистрілить, і картеч розірве мою голову на шматки. Я знову кричу — довго і несамовито, — це все, що можу зробити. І мене розриває на шматки яскраве світло. А я все кричу й кричу…

Так, я справді кричав. Не здатен розплющити очей, я тямив, що кричу, прокидаюся, але ще кричу. Тільки тепер, закривши рота, я зрозумів це. Моя рука, нарешті, намацала вимикач настільної лампи. Засвітилося світло. Я був сам. Поки що. На годиннику лише пів на четверту ранку. Я знову впав на подушку. Вона була холодна й мокра. Мокра була і ковдра, й футболка на мені. Серце потроху вгамовувало свій шалений ритм. Отже, тепер мені не було спокою і вночі. Тепер і тут мене переслідуватимуть жахи.

Але дивно, чому мені наснився такий сон? Мав би снитися чорний пес-привид, що не давав спокою вдень, а я несподівано побачив таке… Це був ніби фільм, драма з сумним кінцем, яку я дивився наче сторонній глядач. І ще одне: мене переслідувало відчуття, що цей сон я вже колись бачив. Ні, не може бути. Чорт забирай, але звідки ж тоді це відчуття? Щось таке мені просто доводилося чути. Знайомий сюжет. Тільки де? Де я міг чути щось подібне? Я десь торкався вже цього свого сну! Але моя запаморочена голова була зараз мов комп’ютер, який замкнуло. Відповідь не складалася. Я сів на ліжку. Щось крутилося десь тут, у нетрях моєї пам’яті, і ось-ось повинно було… І я згадав. Згадав! Це була історія, яку розповідав мені дід у Надлісному. Геть спотворена і домислена, це була історія Петра Гончарука. І я зіграв його роль у своєму дивовижному сні. Наче в кіно. А Світлані довелося зіграти роль його нещасної дружини. І тільки Гаркушею був невідомо хто, можливо, навіть він сам. Або актор, запрошений зі сторони, — якась людина, котру я раніше бачив і образ її несвідомо залишився в моїй пам’яті. Ну і, звичайно, невідомий режисер додав своїх штрихів трагічному сюжету. Напевно, ним був мій запалений мозок. Отаке кіно дароване мені наостанок. А може, не наостанок? Хто знає, що ще чекає мене?

І раптом у моїх думках зринув ще один досі не згаданий персонаж цього сну. Мені снився Буран. Мій любий Буран стрибнув на вбивцю, рятуючи мене, і віддав за це своє життя. Але ж це був не я! Це був Петро Гончарук. Я тільки грав його роль. Отже, і Буран рятував не мене, а його, Петра. Але ж це було кіно, і Буран також, напевно, лише грав у ньому чиюсь роль! Доле моя нещасна! Чию? Чию роль грав Буран?!

Невідома сила підкинула мене і поставила на ноги. Я кинувся вперед і штовхнув перед собою двері. Це був він. Він сидів за два кроки від розчинених дверей чорною плямою у болоті, під дрібним холодним дощем, і дивився на мене своїми незрячими очима. Зараз, у суцільній темряві, я не міг бачити пошматованих грудей, куди вдарила Гаркушина куля.

І зі мною щось сталося. Несподівано проясніло в голові. Думки набули якоїсь життєвої сили та рухливості. Я знову міг згадувати та аналізувати. Те, що складалося, було фантастично, навіть не те слово. Я не міг дібрати такого слова, щоб все достовірно оцінити.

Чому дід у Надлісному не розповів мені, що в Петра Гончарука був (якщо справді був) чорний пес? Але ж я і не запитував його про це. А запитав, чи був собака в Гаркуші. Адже це була його рушниця і на ньому, тільки на ньому сконцентрувалася вся моя увага. Але дід усе ж таки дещо підказав мені. Просто я не звернув уваги, не зрозумів, про що він. І багато б я дав, щоб мати змогу зараз перепитати його про це. Як він тоді сказав, коли я запитав про Гаркушиного пса? «А інший — ні скарбу, ні долі, самі біди, та злидні, а тварини Божої напризволяще не покине, ще й шматком хліба поділиться». До чого таке? Це ж він, напевно, Петра мав на увазі! Адже лише про двох людей ішла мова — Петра та Гаркушу. Напевно, повернувшись із Сибіру, Гончарук привіз із собою пса. Не покинув, коли повертався. Відбувши табори, Петро деякий час жив там вільно, отже, міг тримати собаку. Так, я не звернув тоді уваги на кинуте старим. Невже він справді мав на увазі Петрового пса? Господи, оцього самого, що сидить перед і мною, того, який не може дивитися і не залишає слідів? Таким чином, пес все-таки існував? Важко сказати, що це було зараз, але він справді існував. А що як… І в мене аж дух перехопило. А що як у моєму дивовижному сні зовсім не було відхилень від реальних подій? Що як цей сон — подарунок долі, мій останній шанс? І я взявся його аналізувати.

Отже, Гаркуша, привласнивши частину Петрового майна, міг стати володарем і цієї рушниці. Моєї рушниці. Виходило, що це не Гаркушина рушниця. В мене була рушниця Гончаруків! Свого часу вона належала старшому лісничому графа Лодзінського і переходила у спадок від батька до сина, поки останнього з цих лісничих — Петрового батька — не застрелив Гаркуша. І якщо слідство встановило, що старого лісничого застрелили з власної рушниці впритул, цілком імовірним ставало те, що Гаркуша, заволодівши якимось чином рушницею, вистрілив у старого Гончарука і втік, а її залишив на місці вбивства. І ось, уже пізніше, допомагаючи «розкуркулити» Петра і привласнивши частину його майна, Гаркуша вдруге захоплює рушницю. А далі… Далі, якщо вірити сну, цей «Зімсон» у руках убивці продовжує свій кривавий шлях і саме від його пострілів гинуть дружина й дитина Гончарука. Але й на цьому не закінчується. Вже у повоєнні роки, підкинута і захована на горищі його нової хати, вона стає причиною арешту Петра, його ув’язнення та вислання. Та й на цьому не заспокоюється виродок, який став справжнім прокляттям родини Гончаруків. Не інакше, як старі зв’язки в органах дозволяють йому знову заволодіти рушницею, конфіскованою в Петра під час арешту. Він наче відчував потяг до цієї заповітної речі. Бажання володіти нею стає для нього непереборним. І ось, уже через роки, знову лунають постріли. Падає мертвим вірний пес, захищаючи господаря, і сам Петро Гончарук. Ось — фінал.

Я зітер краплі з обличчя і тільки тепер відчув, як сирий холод охопив моє тіло під мокрою футболкою. Я вже давно тремтів як у пропасниці. А темна постать пса так само нерухомо сиділа переді мною, гублячись у пітьмі. Тремтячими руками я обережно зачинив двері.

І ось тепер цією рушницею володів я. Що це могло означати для мене? Та, як не дивно, я розумів. Розумів завдяки Світлані. Без неї мої шанси дійти до суті дорівнювали б нулю.

Через цю рушницю відбувся той самий перерозподіл нематеріальної енергії, в даному разі — енергії зла. З допомогою цієї зброї протягом багатьох літ зло перекачувалося в одному напрямі — від Гаркуші до Петра Гончарука. Всі ці роки одна людина кривдила іншу, причому зв’язок з нематеріальним відбувався тільки через один і той самий матеріальний об’єкт — оцей старий «Зімсон» дев’ятсот сьомого року випуску, який, дбайливо відреставрований, лежав зараз переді мною на столі.

Першу порцію енергії було передано тоді, коли Гаркуша вбив старого Гончарука. Друге зло скоєно, коли її саму — сімейну реліквію Гончаруків — той же Гаркуша назавжди відібрав у Петра. А далі… Далі пішло-поїхало. Хіба може бути більше зло, ніж смерть близьких та рідних людей, дітей? Хіба може бути більше зло, ніж роки, проведені на чужій землі в неволі, в злиднях та приниженнях? Адже, якщо вірити сну, саме цю рушницю й підкинув тоді на горище хати Гончарука винахідливий Гаркуша. І, знайдена під час обшуку, за іронією долі, саме вона знову стала причиною його подальших нещасть. Хіба може бути більше зло, ніж смерть вірного друга, яким, напевно, був для Петра його відданий пес? Мабуть, Гончарук уже й не вважав за особливе зло ту мить, коли, діставши кулю в груди, помирав у сирому весняному лісі наодинці зі своїм довічним ворогом і катом, втрачаючи останню надію на правду та помсту. Надію, яку забрав у нього Гаркуша з допомогою цієї ж рушниці. І ось тепер ця енергія кривди та зла, що протягом років старанно нагніталася з одного нематеріального простору в інший, рвалася, прагнула до рівноваги і готова була вибухнути. І важко оцінити наслідки цього вибуху, принаймні для мене.

Я вдягнув суху білизну і вбрався в мисливський одяг, а після цього розібрав рушницю. Мій страх кудись подівся. Жах буває перед невідомим. Я ж тепер усе розумів, принаймні так вважав. Мені було шкода, що все так сталося. Та назад не повернеш.

Я ще раз густо змастив частини рушниці, загорнув кожну окремо в суху ганчірку, просякнуту мастилом, і поклав усе в великий поліетиленовий пакет, який міцно зав’язав. Я розумів, що мушу її позбутися, гадаючи, що тепер ніхто не міг володіти нею без небезпеки для себе. Шлях був далекий, тому лопату тягнути з собою не хотілося, і я причепив до пояса великого мисливського ножа. Вимкнувши світло, вийшов за двері. Він сидів тут. Зберігаючи дистанцію, я обійшов його збоку і попрямував до краю містечка. Лише раз мені закортіло озирнутися. Пес, як і належало, йшов за мною на тій самій відстані. Навряд чи його тепер варто так називати, але чогось кращого я придумати не міг, та й не відчував потреби. Адже хай би що це було, я хотів з ним розпрощатися раз і назавжди.

Ось-ось мало світати. Дощ припинився. Йти гостинцем не хотілося і, розрахувавши приблизно кут, я пішов навпростець, швидко, наскільки дозволяла багнюка під ногами. Однаково, так вигравався час. Поступово розвиднілося. У весняному лісі було свіжо і водночас парко. На пагорбах збирався ріденький туман, який зовсім не заважав орієнтуватися в незнайомих місцях. Швидка ходьба розігріла. Час від часу на схилах траплялися розсипи пролісків та інших лісових квітів. Це було дивовижно. Близько чотирьох годин я простував лісом і нарешті вийшов на пагорб, з якого виднілося село Надлісне. Напевно, о такій самій весняній порі тут стояв і Петро Гончарук, думаючи свою гірку думу, і не підозрював, що за кілька хвилин впаде у ці лісові квіти.

Пес сидів поруч. Тільки здіймалися його боки, крізь які проступали ребра. Іноді мені навіть здавалося, що я чую його дихання. Взагалі, за останні години моє ставлення до цієї незрозумілої істоти змінилося. Я вже зовсім інакше дивився на нього. І все ж таки не міг без здригання бачити чорні отвори його очиць.

Сівши боком до нього, я відпочив кілька хвилин. У лісі панувала тиша. Тільки пташині співи і наше дихання. Я скинув куртку, витяг з піхов ножа, відгріб ногою листя і заходився копати. Яма вийшла завширшки в дві долоні, довга, завглибшки вище коліна. Я втоптав на дні землю і поклав пакунок з рушницею. Тут вона і зогниє років за тридцять — сорок. Від цього не врятують ні мастило, ні поліетилен. І все ж таки, зігнувшись, я зав’язав кінці мішка ще на два гудзи, а маленькі кінчики, що лишилися, зрізав ножем під самий вузол. Кинувши на пакунок шмат кори, я нагорнув викинуту землю, а зверху притрусив листям, так, ніби тут нічого й не робилося, і тільки тепер розігнув закляклу спину.