Розділ «XVII»

Як я міг, я описав його зовнішність, додавши при цьому, що знаю, ніби він уже помер.

— То кого ж ти шукатимеш? — здивувався Петро.

— Того, хто може про нього розповісти. Розумієте, ще тоді в мене були з ним деякі справи, і тепер мені конче потрібно дещо про нього дізнатися.

— Ну, просто детектив, — зауважив Петро. — Не знаю, що тобі й порадити. Розпитаєш у селі. А давно він помер?

— Близько півроку, — сказав я. — Не чули — тут ніби пожежа якась сталася? Корівник чи свинарник згорів. Казали начебто він там і загинув.

— А, було, було! — погодилися хлопці. — Пам’ятаєте? Ну, восени! Казали щось таке. Це на іншому кінці села. Ти знаєш, справді казали, ніби там хтось згорів!

— Ти посидь тутечки біля хлопців, — сказав Петро. — Зараз повинен один мужик підійти, він з місцевих. Вони нас деревиною забезпечують. От у нього і розпитаєш, гадаю, він у курсі. А я зараз також повернуся, тоді й заведу тебе, де ми живемо, лишиш сумку. Ти як, їв щось чи ні?

Схоже, суворий Петро зовсім подобрішав.

— Дякую, — сказав я, — їв. А не чули ви часом про таке село — Гачилівку, покинуте село. Є десь таке поблизу?

Вони всі знову знизали плечима. Про наявність покинутих сіл навколо їм доводилося чути, але такої назви, як Гачилівка, вони не пам’ятали.

Петро пішов у справах. Зеник, зітхнувши, запустив пилораму, а я, примостившись на купі свіжих дощок, під звуки пилок та пахощі живиці налаштувався чекати місцевого постачальника деревини.

За годину в приміщенні пилорами з’явився високий гостроносий мужик з якимось лисячим поглядом та виразом обличчя. Зеник вимкнув агрегат, і вони хвилин з двадцять щось обговорювали, а потім земляк махнув рукою, запрошуючи мене.

Я підійшов, і місцевий мовчки на мене витріщився.

— Значить, ось так, Васюхо, — сказав Зеник. — Це наш земляк, приїхав сьогодні. Він тут у вас працював, понад десять років тому, а тепер хоче про щось розпитати, заради того й приїхав, і навіть не знає, до кого звернутися. Ти вже поможи йому розібратися.

Той закивав головою і на його обличчі з’явилася цікавість.

— Ви знали такого — Мішку-шамана? — запитав я. — 3 Гачилівки, покинутого села…

Вираз його обличчя став ще хитрішим:

— Був тут такий, тільки спізнився ти, паря. Згорів він. Пожежа була тут. Так що…

Пилорама знову запрацювала, і ми, вийшовши назовні, всілися на деревину.

— І що, давно він тут у вас мешкав?