Розділ дванадцятий Пізно...

— Не розумію, до чого пан веде.

— Знову змушений повторити те, що говорив зранку і що, поза сумнівом, не секрет для кожного з вас. Ну, хіба ось пана кельнера не втаємничили...

— Дозвольте його прибити, пане Лінецький, — просичав кельнер, повільно підносячи руку.

— Не рухайте, — жестом застеріг той. — Нехай говорить. Та краще я сам. Пане Кошовий, в нашому товаристві ні для кого не є таємницею, що насправді являв із себе покійний пан Юліуш. Його родина багато зробила для коронного краю, а коріння тягнеться ще з часів Речі Посполитої. Й повірте, коріння славне. Цей Яблонський користав із поваги до предків. Ті ж, хто дозволяв йому так поводитись, всякий раз зважали на заслуги роду. Також були свідомі того, що на всякому квітучому полі неодмінно є бур’ян. Поведінка пана Яблонського скорше свідчила про виродження, аніж так мало бути.

— Йому все сходило з рук? Усі вибрики, про які я можу здогадуватися?

— Не все, — кинув Окуляри.

Лінецький зиркнув на нього через плече, нічого не сказав, повів далі:

— За життя Яблонський був авантюристом. До війська його привело таке налаштування. До честі, свої нагороди і чини пан капітан заслужив. Та сам не раз обмовлявся: в час війни армія — те місце, де можна розвернутися найширше. Ідей у нього було море, й то не завжди якась комерція. Навпаки, Юліуш заповзявся заробити ім’я, стати героєм, і йому вдалося, пане Кошовий.

— Радий за нього. Проте герой та негідник цілком можуть уживатися в одній людині.

— Таким він був, — погодився Лінецький. — Але ж ми всі не янголи. Ви теж.

— Згоден, — Клим криво посміхнувся. — Проте є межа. Чи я помиляюся?

— Є, — Рафал знову кивнув. — Пан капітан її переступив.

— За це його вбили, — продовжив Кошовий в тон Лінецькому.

— І ви переконані — це зробив я.

— Або знаєте, хто.

— Пан дуже відвертий.

— Вас четверо проти мене одного. Схоже, вирок готовий. Не бачу смислу стежити за словами, панове.

— Ми повинні захоплюватися вашою сміливістю, поважати противника? Жодних захоплень. Але повірте, пане Кошовий, повагу до вас особисто я маю. Досить ролі, яку ви зіграли в розв’язанні трагічної історії панни Агнелі. Власне, через те я говорю з вами про речі, про які не мав би.

— Тобто... я піду живим? Панове, не допоможе. Далі шукатиму, хто вбив Яблонського. І якщо докази вкажуть на вас...

Лінецький ляснув у долоні. У тиші закутка звук пролунав, мов револьверний постріл.